Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Марк Твен

ОПОВІДАННЯ

ТА

ПАМФЛЕТИ

Виконуючи прохання одного приятеля, що написав мені зі Сходу, я завітав до говіркого й добродушного старигана, Саймона Вілера, і поцікавився долею приятелевого приятеля Леонідаса В. Смайлі, як мене й попрохали, і ось що з того заходу вийшло. Я маю певну підозру, що Леонідас В. Смайлі – це чистий міф, що мій приятель ніколи не знав такої особи і що він сподівався, тільки-но я спитаю про неї, як Саймон Вілер пригадає собі прикрославного Джіма Смайлі і відразу заведеться й заговорить мені всі баки пренудними споминами про нього, і провадитиме так довго й нудно, що мені відпаде всяка охота слухати. Якщо такий був намір мого приятеля, то він цілком здійснився.

Саймона Вілера я застав, коли той вигідно вмостився побіля грубки в одній напіврозваленій таверні богом забутого Ейнаджельського табору золотошукачів. Я одразу постеріг, що він гладкий та лисий і що на його супокійному виду вираз переможної лагідності й простоти. Ворухнувшись, він привітав мене. Я пояснив, що мій приятель попросив мене довідатись у нього про долю любого йому товариша дитячих літ на ім’я Леонідас В. Смайлі, превелебний Леонідас В. Смайлі, юний проповідник слова божого, котрий, як він чув, один час був жив в Ейнаджельському таборі. Я додав, що буду вельми вдячний, коли містер Вілер зможе мені щось розповісти про цього превелебного Леонідаса В. Смайлі.

Саймон Вілер запер мене в кут, забарикадував своїм стільцем, а тоді сів і спородив свою монотонну розповідь, що її викладено нижче. Він ані разу не всміхнувся, ані насупився, ані разу не змінив тону, ввесь час провадячи на тій самій миротворній ноті, якою промовив перше речення, ані разу не виказав бодай натяку на запал; усю його нескінченну розповідь просякала разюча поважність та щирість, і це виразно переконувало мене, що він і гадки не допускає, щоб у його історії було щось кумедне чи смішне – навпаки, вона видавалася йому направду цілком поважною, і він захоплювався її двома героями, наче то бозна-які спритники. Я не перебивав його красномовства і тільки мовчки наслухав.

– Превелебний Леонідас В... Гм, превелебний Ле... Авжеж, був тут один на ім’я Джім Смайлі, взимку сорок дев’ятого чи навесні п’ятдесятого – достоту не пригадаю, коли саме, але чого мені здається, що саме тієї зими чи весни, так це того, що великого лотока ще не скінчили були, коли він уперше об’явився в таборі... Отож дивак він був хоч куди, завше закладався на будь-що, аби лиш на очі воно трапило та ще як знаходився охочий з ним закладатись. А як нікого не траплялося, він сам із собою закладався. Хто б на що не ставив, йому було однаковісінько – хоч би на що, аби тільки закластись, і він уже втішений. Та й щастило йому, ще й як щастило,– сливе завше він вигравав. Він завше був напохватний і готовий до кожної нагоди: за що б не зайшла мова, як він тут уже вродився і закладається, за чи проти, то вже як вам сподобніше. Оце були кінські гони – дивись, а він уже загріб грошви або ж іздимів до цурки; бій собак – він закладається; бій кішок – він теж закладається; півнячий бій – теж закладається; ба навіть сядуть дві пташини на паркані, а він уже закладається з вами, котра перша злетить. Або от яке сходисько копачів – і він уже готовісінький, ставить на пастора Вокера, то був для нього найвправніший проповідник на цілу околицю,– воно таки й правда, та й те сказати, що добрий чоловік був той Вокер. Ото навіть жука нагледить, що повзе кудись, і вже закладається, наколи той жук добудеться до місця, куди там не є, і як пристанете ви на заклад, він ладен податися за жуком до самої Мексіки, а таки ж дізнається, куди той брався і як довго пробув у дорозі. Чимало тутешніх хлопців бачили цього Смайлі і зможуть вам про нього розповісти. Авжеж, йому було байдуже, цьому відчайдухові, на що б не закладатись. Ото було один час пасторова жінка дуже слабувала, і довгенько,– здавалося, вже їй три чисниці до смерті. Заходить отож якось уранці пастор Вокер, аж тут Смайлі схопився й питає, як його жінці ведеться; той і каже: мовляв, їй уже набагато краще, дякувати провидінню, і коли так і далі, то вона ще, з ласки бога милосердного, і зовсім одужає. Смайлі тут як не бовкне, з думкою не порадившись: «Ну, а я ставлю два з половиною, що таки не оклигає».

Оцей самий Смайлі мав кобилу – хлопці називали її Миля-на-годину, звісно-бо, в жарт, бо направду вона швидше бігала,– і незрідка вигравав, ставлячи на неї, дарма що була вона тупохода і завше слабувала то на задуху, то на сухоти, то нерви мала розладнані абощо. Давали їй звичайно зо двісті-триста ярдів фори, а тоді обганяли; та проте як до фінішу діло, вона так розходиться, і засапається, тут тобі й стрибає, і зашпортується, і розкидає ногами на всі боки, і туди, й сюди, й мало аж не за паркан, і збиває копитами хмару куряви і гримоту страх наробить, бо й кашляє, і чмихає, і сопе, та все-таки до стовпа добіжить майже на голову попереду, хоч би там що.

Мав він також маленьке щеня бульдоже, глянути – таке плохе, що й цента не варт, лише тільки й здале десь принишкнути, аби на легку поживу роздобутись. Але скоро-но гроші на нього поставлено, як щеня наче відміниться: щелепа йому випнеться, мов пароплавна корма, зуби вискаляться й заблистять, наче тобі вогонь у топці. Другий собака може тіпати його, дражнити, кусати, може перекинути через плече зо два-три рази, а він, Ендрю Джексон1 – це так щеня звалося,– а Ендрю Джексон ані зважає на те, а так вдає, наче він удоволений і нічого іншого й не сподівався. Ставки ж тим часом раз у раз подвоюються, аж поки геть усі гроші поставлять на кін. І тоді нараз Ендрю Джексон хапає того другого собаку за задню ногу та й застигне – не жвакає, розумієте, а тільки