Читати книгу - "Тяжкі часи, Чарльз Діккенс"

Антуан де Сент-Екзюпері

Лист до заручника

Коли у грудні 1940 року, дорогою до Сполучених Штатів, переїздив я Португалію, Ліссабон мені здався за якийсь рай, світлий і смутний. Ті дні тут було тільки й розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили чіплялася за оману власного гаразду. Ліссабон, урядивши найпишнішу виставку з усіх, що тільки в світі бували, всміхався блідою усмішкою - так всміхаються матері, не маючи звісток од сина на фронті, і намагаються врятувати його вірою своєю: «Син живий, я ж бо всміхаюсь...» Ліссабон теж нібито казав: «Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло...» Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована, виснув горою над Португалією. Але бенкетник Ліссабон кидав Європі виклик: «Хто зазіхне на мене, коли я намагаюся будь-що не ховатися! Коли я такий беззахисний!..»

Міста в моєму краї ночами були попелясто-сірої барви. Я від освітлення відвикнув, і ця осяйна столиця будила в мені невиразну тривогу. Коли передмістя затоплює темінь, то діаманти в сліпуче яскравій вітрині надять до себе грабіжників. І ти відчуваєш, що вони десь никають поблизу. Я відчував - над Лісабоном запала європейська ніч, що аж роїлася від круків-бомбовозів, начебто вони здалеку зачули той скарб.

Але Португалія заплющувала очі на хижакові домагання. Вона не хотіла вірити лихим призвісткам. Португалія розпачливо, але впевнено працювала тільки коло мистецтва. Хто наважиться її сплюндрувати з її культом мистецтва? Вона добувала на люди всі свої дива. Хто наважиться її сплюндрувати з усіма цими дивами? Вона показувала своїх світочів. А що не мала ні війська, ні гармат, виставила супроти крицевої потуги загарбника всю свою кам'яну варту: пам'ятники поетам, мореплавцям, завойовникам. А що не мала ні війська, ні гармат, заступила шлях ворогові всією своєю минувшиною. Хто наважиться її сплюндрувати з цим спадком її великої минувшини?

Сумно ходив я вечорами поміж павільйонів з виборним смаком урядженої виставки, де кожну дрібничку доведено до якоїсь досконалості, аж до музики, ненав'язливої такої, з таким тактом дібраної - вона стиха линула над садами, не ріжучи вуха, немов жебоніння того струмочка. Хто ж зніме руку на це бездоганне відчуття міри?

І Ліссабон з його усмішкою мені здавався ще сумніший за мої притемнені міста.

Я знавав, та й вам, очевидно, відомі трохи дивакуваті родини, що при обідньому столі залишають місце для небіжчика. Вони відкидають непоправне. В такому викликові я нічого не бачив потішливого. Мертві нехай будуть мертві. І тоді, вже як мертві, вони прибирають нової форми присутності в нашому житті. А родини, що про них я кажу, без кінця зволікають з їхнім поверненням. Мертві їм стають за повсякчас відсутніх трапезників, що назавжди спізнилися до столу. Вони підмінюють жалобу даремним чеканням. І ці домівки здавались мені прибиті лихом, ще непоправнішим, ще безвихіднішим, ніж утрата. Господи, погодився ж я вбратись у жалобу за пілотом Гійоме, збитим під час поштового рейсу, останнім товаришем, котрого я втратив! Гійоме вже не зміниться. Він більш ніколи не завітає до мене, але й не буде ніколи відсутній. Я пожертвував його накриттям коло мого столу, цією марною пасткою, і він став мені за правдивого неживого товариша.

А от Португалія намагалася вірити в свій добробут, заховуючи його «накриття», його вогні святкові, його музику. Тут, у Ліссабоні, гралися в добробут, щоб сам господь бог і той повірив у нього.

Якусь зажуру принесли з собою до Ліссабона втікачі. Маю на гадці не вигнанців, що питають притулку. І не емігрантів, шукачів хоч якогось клаптя землі, що його можна порати своїми руками. Я кажу про людей, котрі полишили батьківщину й кинули напризволяще своїх близьких, аби тільки врятувати власний гріш…

Оселитися в місті мені не поталанило, і я влаштувався в Есторалі, біля казино. Я оце вискочив з пекла війни: моя авіагрупа, що цілих дев'ять місяців провадила розвідувальні польоти над Німеччиною, тільки в часі німецького наступу втратила три чверті свого складу. Повернувшись додому, я дізнав тиші поневолення й загрози голоду. Я перебув непроглядну ніч наших міст. А тут за два ступні від мене казино Есторіля щовечора залюднювали привиди. Безшелесні кадилаки діловито котилися по тонкому піску і зсаджували їх коло ганку. Ці привиди, як за попередніх літ, вбиралися у вечірні строї. Вони вилискували маніжками й перлами. Вони запрошували одне одного на обіди, обіди безмовних статистів, де їм не було чого сказати.

Далі грали в рулетку чи в бакара - як до своїх статків. Інколи я заходив на них поглянути. Вони не викликали в мене ні обурення, ні жалю: мене поймав лише невиразний острах. Той самий, що поймає вас у зоологічному саду, коли бачите останніх представників якоїсь вимерлої породи. Вони вмощувались при столах. Тислися круг неприступного круп'є і силкувались дізнати надії, розпачу, страху, заздрості й захвату. Мов живі. Вони клали на карту статки, що, може, ту хвилю йшли за вітром. Вони користались монетою, що вже, можливо, втратила всяку цінність. Скарби їхніх сейфів, можливо, гарантувалися від заводів, уже сконфіскованих ворогом або приречених на руїну ворожою авіацією. Вони виписували векселі на Сіріус. Чіпляючись за минуле, ніби за останні місяці світ не зазнав жодних струсів, вони намагались повірити в природність свого азарту, в забезпеченість своїх чеків, у віковічність своїх торговельних угод. Була то химера. Ляльковий балет. І це смутило.

Вони, звісно, нічого не зазнали. Я залишав їх. Я йшов подихати на морський берег. Але й море Есторіля, це курортне приручене море, здавалось учасником гри. Воно заливало бухту самотньою ледачою хвилею, блискучою під місяцем, як сукня зі шлейфом, що вийшла з моди.

Я знову здибався з моїми втікачами на пароплаві. Той пароплав також будив невиразний острах. Він пересаджував з одного континенту на інший ці позбавлені коріння рослини. Я казав собі: «Хочу бути мандрівником, а не емігрантом. У себе вдома я навчився стількох речей, що не знадобляться на чужині». А емігранти добували з кишені записники з адресами - останні жалюгідні свідоцтва їхньої колишньої приналежності до світу живих.

Вони все ще вдавали з себе живих людей. Вони щосили хапались за будь-яку реальність. «Знаєте, я такий-то,- казали вони,- я з такого-то міста... приятель такого-то... ви знайомі