Читати книгу - "Казка про гномиків і прогулянку зеленим гаєм, Народні"

Ну, от, одного ранку, коли ще два маленькі гномики дівчинка Оленка і хлопчик Марчик спали у воєму затишному ліжечку, в їхню кімнату заглянув сонячний Промінчик. Спочатку він був зовсім маленький і сором’язливо роззирався в самому куточку кімнати. Разом з промінчиком в кімнату заглянула мама-ластівка, яка мала гніздечко якраз над віконцем цієї кімнати.

– Не буди їх ще, бач, як солодко сплять, - наказала вона жартівливому Промінчику.

– Я й не збирався, мені ще треба трохи часу, щоб дійти до Маркового носика, а до тих пір я просто побавлюся їхніми іграшками, - торкнувся сіренького ведмедика. Ведмедик одразу став яскраво жовтим і Промінчик радісно засміявся. Штовхнув червоного м’ячика. М’ячик ледь відкотився і перетворився на оранжевий. – Ой як весело тут у них! Стільки іграшок!!! Бо в сусідній кімнаті, кімнаті їх батьків і нема з чим погратися. Там мої братики заглядають у дзеркало.

Промінчик потихеньку, на пальчиках, зовсім-зовсім тихенько йшов кімнатою і вже опинився біля самого ліжечка. Він зіп’явся навшпиньки і торкнувся Маркового носика. Ластівка незадоволено похитала головою, але мусила летіти, бо треба було ловити мух своїм малятом. Вона почула, що ті теж якраз прокинулись.

Марко незадоволено почухав носика, відвернув личко, але промінчик був дуже наполегливий. Він полоскотав за вушко, потроху підсунувся до п’ятки. І ось уже весь гномик яскраво жовтий від сонячного світла, ніяк не може відвернутися. Він встав і солодко-солодко потягнувся.

– Вставай, сестричко, вже ранок, а мені такий сон дивний снився!

– О-о-ой! – потягнулася й собі Оленка. – Що тобі снилося?

– Мені снилося, ніби мене будить промінчик, а ластівка не дає, свариться на нього.

– Ні, ні! Тобі це не снилося! Я й, насправді, тебе будив, - тихенько запищав малесенький сонячний Промінчик.

– Марку, глянь! Тут маленький чоловічок. Дивись, який гарненький, рудий весь!

– Не рудий, а сонячний, - набундючився Промінчик, а потім усміхнувся, всім вже давно відомо, що промінчики не вміють довго сердитись. – Будьмо знайомі. Мене звати Перший Промінчик.

– Дуже приємно, - присіла в ґречному поклоні Оленка.

– То ти мене-таки будив, ах ти ж бешкетник!

– Ні, я не бешкетник, перепрошую, що довелося вас будити, але сьогодні на вас чекає надзвичайна прогулянка.

– Прогулянка?

– Але ж ми кожного дня гуляємо! Що надзвичайного може чекати нас сьогодні?

– Сьогодні ви помандруєте до зеленого гаю. Але спочатку мусите вмитися, поїсти і почистити зубки, бо в зеленому гаї всі страшенно охайні і дуже не люблять нечепур.

– Любий Промінчику, ми миттю. Ти дочекаєшся нас? – Аж підскочила від радості Оленка.

– Так, ваша мама вже приготувала сніданок і він чекає вас на столі. Свіжі булочки із найсвіжішим вишневим варенням, а ще молочко. М-м-м-м. Яка ж смакота!

– То, може, ти поснідаєш з нами?

– О, ні, я вже снідав сьогодні, мама годувала мене полуницями :).

Марко і Оленка побігли на кухню, де мама залишила смачний сніданок. Яке смачне варення сьогодні у мами! Діти вмилися і почистили зуби, Оленка заплела собі кіски червоними стрічками, які мама ще звечора попрасувала, щоб були гарненькі. Поклала в свій маленький наплечничок все необхідне (встигла зробити кілька канапок і чай), вдягла платтячко і босоніжки. Все, готова! Але де Марко?

Вона заглянула до кімнати. Марко стояв і уважно дивився на дві сорочечки, очевидно, не знав, яку вдягти. Сестричка схопила ту, котра була ближче до неї і накинула брату на голову. Довелося одягати. Схопив босоніжки і так і побіг, на ходу, на лівій нозі, бо праву ще не взув до кінця.

Сонячний промінчик, даруйте, Перший Промінчик, вже нетерпляче чекав біля дверей під’їзду.

– О, ви швидко.

– Нам дуже хочеться втрапити до зеленого гаю.

– Тоді нам треба зайти за ту яблуню, за нею є чарівне підземелля, яким можна дістатися до нашого зеленого гаю, країни чепурунів і розумників. Вас вже давно чекають.

– А я й не знав, - вигукнув Марко, - що за нашою старою яблунею є підземелля.

– Ха, ти ще надто малий, щоб усе знати.

– Ну, чому? Я знаю вже, як можна дістатися до Найвеселішої країни найсмішніших жартівників, чи як там вона називається. Навіть самі мешканці тої веселої країни не знають точно, як же вона називається.

– То ти вже стільки знаєш? – захоплено запитав Промінчик. – І що, бачив Найсумніше царство найпохмуріших плакс? Яке воно? Я ж ніколи там не був!

– Промінчику, воно б тобі зовсім не сподобалося: воно темне, сумне, усі там плачуть і ніколи не хочуть бачити сонечка.

– Ой, і, справді, не сподобалося б... Ну, ось і наше підземелля. Спускайтесь східцями, Марко, візьми факел, але обережно, не попечись.

Всі дружно вони спустилися у чарівне підземелля. Там веселі стрибунці співали серенади, а гордовиті жаби ходили вишукано вбрані. В них на лапках були білі рукавички. Жаби жінки були в довгих сукнях, а жаби чоловіки в чорних костюмах. Коли вони зустрічали дітей, то шанобливо їм вклонялися і йшли собі далі. Гномики були такі здивовані, що не помітили, як їхній шлях закінчився.

Вийшли вони на галявині, де червоні мухомори в білу цятку танцювали хороводи з поважними білими грибами, які, щоб не дуже загоріти накривалися великими листочками. В траві то тут, то там усміхалися суничкки. Але...

На галявині не було жодної стежечки-доріжечки. Куди йти? Галявина була круглою і оточували її однаковісінькі дерева.

– Ой. – розгублено мовив Промінчик і озирнувся довкола. – Ой, а де це ми?

– Як "де це ми"? – насупився Марко. – Ти ж сам нас сюди привів!

– Марку, зачекай, Промінчику, що трапилося? - це як завжди спокійна і розсудлива Оленка вирішила не гарячкувати.

– Ми вийшли в зовсім незнайомому місці. Я не знаю, куди йти далі, а запитати у родичів не можу, бачите, який густий тут ліс? Сюди рідко зазирають інші промінчики, бо навіть на галявинці темно. Де ж це ми?

– А виходу теж вже нема? Звідки ми прийшли? Давайте повертатися, - налякалася Оленка.

– Я не знаю, де вихід, - похнюпився Промінчик, - я зовсім не знаю, куди йти, і що нам робити, але якщо я довго не бачитиму Сонечко і братиків з сестричками, то захворію і навіть помру, бо не можу без світла.

Гай став якимось непривітним, темним, навіть сунички почали ховатися у листочки, а мухомори наче почали рости. Повіяло холодом, а дерева обступали галявину все тісніше.

– Та що це таке? Ми в гості прийшли, а нас тут так зустрічають! Більше до вас в гості не прийду, - Оленка