Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

Ларрі Трамбле

Помаранчевий сад

Премія торговців книгами Квебеку

Літературна премія колегіантів

Літературна премія вчителів від Квебекської Асоціації викладачів французької мови і Національної Асоціації книговидавців

Літературні премії Книжкового салону в Саґне-Лак-Сен-Жан (Премія за роман і Премія читачів)

Премія Міжнародної Асоціації квебекських студій–Швеція–Іспанія

Премія Клубу Нездоланих (Бібліотека Монреаля)

Фіналіст

Премія з літератури Генерал-губернатора Канади

Премія Ринґета Квебекської Академії письменства

Премія П’яти континентів

Передмова

Одна фраза Анре Жіда запала мені в душу ще в юності: «Хорошої літератури не роблять з добрими почуттями». Важко написати п’єсу чи роман без конфлікту, без драми, без розриву. Дуже рано я зацікавився Кафкою, Достоєвським, Селіном — авторами, які не цуралися виводити на передній план страждання людської душі, парадоксальну поведінку людини, залежної від сили своїх бажань. Література — річ зовсім не ґречна. Вона провокує, допитує, звинувачує, зриває маски. Та це не заважає їй ще й розважати. Вона не намагається бути корисною. Саме тому вона часто наводить жах на політиків. Вона відкриває приховане і спонукає підозрювати, що під білим причаїлося чорне, сумніватися в кодексах, створює небезпеку соціальній угоді епохи. У творах я роками зачіпаю питання про наслідки несправедливості, зла, інструменталізацію релігії. З приходом глобалізації ця проблематика стає дедалі гострішою. І завдання письменника неабияк змінилося. У глобальному світі, такому як наш, будь-яка війна, незалежно від місця, стає війною усього людства. Література нагадує нам про нашу відповідальність і досліджує людське насилля.

Коли писав «Помаранчевий сад», то хотів зрозуміти, чому батьки погоджуються принести в жертву своїх дітей заради ідей і цінностей, занадто далеких від мене і моєї культури. А ще — знайти відповіді на питання: Чому дітей навчають ненавидіти? Чому конфлікти на етнічному ґрунті не знаходять вирішення? Я хотів написати історію, схожу на байку, щоб показати оце пекельне замкнуте коло передачі ненависті і розірвати його. Тому для мене було визначальним не називати жодного регіону, жодної країни, щоб читач не ставав на чийсь бік з причин особистих, а радше міг замислитися над походженням етнічних конфліктів і їхніми жахливими наслідками.

Радий, що тепер «Помаранчевий сад» стане доступним українським читачам завдяки «Видавництву Анетти Антоненко» і перекладу Ростислава Нємцева.

Ларрі Трамбле

Амед

Для Жоан

Коли Амед плакав, Азіз плакав теж. Коли Азіз сміявся, Амед сміявся також. Люди казали, кол хотіли покепкувати з них: «А згодом вони одружаться».

Їхню бабусю звали Шагіна. Вона недобачала, і тому весь час їх плутала. Називала їх своїми двома краплинами води в пустелі. Вона казала: «Годі вже триматися за руки, а то здається, що мені двоїться». А ще вона казала: «Одного дня не буде більше краплин, буде вода, і все.» А могла б сказати: «Одного дня буде кров, і все.»

Амед і Азіз знайшли дідуся і бабусю серед руїн їхнього будинку. Бабусі ударом балки розкололо череп. Дідусь лежав у власному ліжку, посічений бомбою, яка прилетіла з того боку гори, за яким щовечора зникало сонце.

Коли впала бомба, була ще ніч. Але Шагіна вже прокинулася. Її тіло знайшли в кухні.

— Що вона робила в тій кухні посеред ночі? — запитав Амед.

— Ми ніколи не дізнаємося. Можливо, потайки готувала пиріг, — відповіла йому мати.

— Чому потайки ? — спитав Азіз

— Може, хотіла зробити сюрприз, —висловила припущення Тамара, при цьому відмахуючись руками, ніби відганяючи муху. Їхня бабуся Шагіна мала звичку говорити сама з собою. Точніше, любила розмовляти з усім, що її оточувало. Хлопці бачили, як вона про щось питала квіти в саду, як перемовлялася зі струмком, що тече поміж їхніх будинків. Вона могла годинами стояти, зігнувшись над водою, щоб пошептатися з ним. Загеду було соромно дивитися на таку поведінку матері. Він дорікав, що вона показує поганий приклад його синам. «Поводишся, наче несповна розуму!» — кричав він на неї. Шагіна схиляла голову і мовчки заплющувала очі.

Якось Амед сказав бабусі:

— В мене в голові звучить якийсь голос. Він говорить сам по собі. Я не можу змусити його замовкнути, він каже якісь дивні речі. Наче в мені сховався хтось інший, хтось більший за мене.

— Розкажи мені, Амеде, розкажи мені про ті дивні речі, які він тобі говорить.

— Я не можу про них розказати, я поступово їх забуваю.

Він брехав. Нічого він не забував.

Азіз був у великому місті тільки один раз. Його батько Загед винайняв машину. І найняв водія. Вони відбули ще до схід сонця. Азіз милувався новими краєвидами, що пропливали за бічним віконцем. Йому подобалися безкрайні простори, які розтинало авто. Подобалися дерева, що губилися вдалині. Подобалися корови з пофарбованими в червоне рогами, спокійні, як великі каменюки, що лежали під палючим сонцем. Поїздка була сповнена щастя й шаленства. Азіз корчився від болю. І усміхався. Рясні сльози заступали йому краєвид. А краєвид був ніби відображенням країни.

Загед сказав дружині:

— Я відвезу його до лікарні у великому місті.

— Я молитимуся, його брат Амед молитиметься, — просто відповіла Тамара.

Коли водій оголосив, що вони наближаються нарешті до міста, Азіз знепритомнів в машині і не бачив нічого з тої величі, про яку наслухався. Він прийшов до тями у ліжку. В палаті, де він знаходився, були ще ліжка, й діти, які на них лежали. Азізу здалося, що то він сам лежав на усіх тих ліжках. Йому здалося, що від отого нестерпного болю його тіло помножилося. Йому здавалося, що він корчився від болю на всіх тих ліжках, у всіх отих тілах. Над ним схилився лікар. Азіз відчув пряний запах його парфуму. Той усміхнувся до нього. Однак Азіз його боявся.

«Ти добре спав?»

Азіз нічого не відповів. Лікар випростався, його усмішка згасла. Він говорив із його батьком. Вони обидва вийшли з великої палати. Загед стиснув кулаки. Він важко дихав.

За кілька днів Азіз відчув себе краще. Йому давали пити густу мікстуру. Він приймав її вранці і увечері. Мікстура була рожевого кольору. Йому не подобався її смак, але вона притлумлювала його біль. Батько навідувався щодня. Він сказав Азізу, що мешкає у свого кузена Касіра. І це все, що він сказав йому. Загед мовчки дивився на нього, торкався його лоба. Якось Азіз раптово прокинувся. Батько спостерігав за ним, сидячи на стільці. Той погляд його налякав.

Маленька дівчинка займала ліжко поряд з азізовим. Її звали Наліффа. Вона сказала Азізу, що її серце неправильно росте в її грудях.

«Моє серце виросло навиворіт, знаєш, його кінчик, він не на своєму місці».