Читати книгу - "Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський"

МАРІЯ ПУСТЕЛЬНА, або ІСТОРІЯ ОДНОГО ЛЕВА

Переклад: Ірина Гаркуша

Глава 1

Гурій любив левів. Дитиною він не грався з іншими м’якими іграшками — ні з ведмедиками, ні із зайченятами. Не просив батьків купити йому якусь живу тваринку — ні собаку, ні хом’яка. Лише лева.

Його дитяча кімната нагадувала лев’ячий розплідник. Плюшеві, пластмасові леви різноманітних розмірів валялися на столі і під ліжком. А на подушці лежав найулюбленіший — великий, світло-горіховий, із м’яким тулубом, темно-жовтою гривою і червоним носом. Лев цей мав видатнеім’я — Лев. Вірний і розумний, він дивився на Гурія чорними відданими очима, наповнюючи серце дитини почуттям впевненості у собі. Тому Гурій не боявся залишатися у кімнаті на самоті, навіть коли мама відкладала книгу, вимикала світло і уходила, нещільно прикривши за собою двері.

Через щілину у дитячу пробивалася з коридору смужка світла, у вікні сяяв місяць. Тому в кімнаті розгледіти можна було багато чого: годинник на стіні, письмовий стіл із фарбами та папером на ньому і самого Гурія, який гладив по жорсткій гриві вірного Лева.

По національності Гурій був греком. Греком, що народився і виріс в Одесі. Його дід Йонос був священником, настоятелем тутешньої грецької парафії.

Як відомо, греки на території Одещини мешкали ще з часів Візантії, навіть раніше. Але особливо активно вони почали заселяти це місто у ХІХ столітті, коли Одеса отримала статус «порто-франко» і перетворилася на зону безмитної торгівлі. Жорсткі утиски з боку Туреччини також змушували греків переселятися до царської Росії.

За сталінських часів було зруйновано багато і зачинено всі грецькі церкви в Одесі. Сталін греків не любив, заніс їх у «чорні списки неблагонадійних інородців», переслідував, висилав, знищував у тюрмах. Коли після війни влада зробила деяке послаблення для російської православної церкви, грецька, як і раніше, залишалася в немилості, тривалий період знаходячись у становищі катакомбної.

Дід Гурія, істинний сповідник віри, все життя ніс свій тяжкий хрест. Ще до війни він як священник був арештований, засуджений та висланий. Вижив. Повернувшись із заслання, працював сторожем на складі, щоб уникнути нового арешту і в’язниці за «дармоїдство». Але не здався: організував церковну парафію і проводив таємні служіння у катакомбах за містом і вдома. Він похований на Таїровському цвинтарі в Одесі. Під чорним гранітним пам’ятником у вигляді церковки, увінчаної хрестом. Гурій народився через сім років після смерті діда.

Це ім’я, достатньо рідкісне, дитині дали на честь святого мученика Гурія: за доби становлення християнства через сповідання нової віри його піддали тортурам і відтяли голову в одному з міст Римської імперії — у Едессі. Дід Йонос особливо почитав цього святого і на смертному одрі попросив доньку, якщо в неї народиться хлопчик, назвати його Гурієм. Що вона і зробила.

***

Звідки ж взялася у дитини така любов до левів? Скоріш за все, з патерика «Луг духовний» — однієї зі стародавніх книжкових пам’яток християнства. В ньому зібрані короткі історії — життя аскетів, котрими славилась неосяжна територія християнського сходу Римської імперії, особливо пустелі Єгипту і Палестини.

Цю книжку, де на обкладинці був вид з печери на безкрайню квітучу пустелю, йому читала мама. Мабуть, читала не все поспіль, а вибирала окремі історії, тому що в кожній історії розповідалося не лише про суворих подвижників, але й про звірів — про мулів, собак, верблюдів. Але понад усе — про левів.

Леви пустелі — найпростіші, але поряд із тим найзагадковіші створіння. Їх боялися мандрівники і селяни. Але їх не боялися аскети. Втім, що стосується відносин аскетів з левами, то йшлося зовсім не про страх, а про щось більш значуще. Скажімо, про користь, про обов’язок, про вірність. Про любов. Леви слугували пустельникам звичайними в’ючними тваринами, такими ж, як мули або віслюки: вони тягали діжки з водою або коши з овочами. Вірні охоронці, леви оберігали ченців від розбійників і охороняли городи. Вони здійснювали і свої подвиги аскетизму — не їли м’яса, харчуючись лише овочами. Леви плакали, як діти, коли їм в лапи потрапляли колючки або коли в них хворіли очі. Жалісно скавучали і приповзали до ченців, щоб ті їх полікували.

Траплялося, звичайно, що леви «зривалися» — грішили, виявляючи свою звірячу сутність — все ж таки хижаки: жерли віслюків, яких, за ідеєю, мали б охороняти; не задовольняючись бобами, приходили до аскетів із закривавленими мордами, тому що загризли перед цим птаха або верблюда. І аскети у гніві били винуватих левів мотузками і проганяли їх геть від себе. Поводилися з ними, наче не з небезпечними хижаками, а немов із дворовими собаками. Гурій іноді також шмагав мотузочкою свого м’якого Лева за те, що «згрішив».

Гурій плакав, слухаючи про те, як лев проймався до подвижника такою лякаючою душу страшною любов’ю, що не міг пережити смерть подвижника. І коли аскета хоронили у пустелі, десь біля лаври або печер, відданий лев знаходив його могилу і лягав поруч, аби також померти.

Такі вони — леви.

Чи може з таким левом порівнятись хом’ячок або канарка? Ні, звичайно ж, ні.

Лев сумирно лежав біля подушки, очікуючи, коли Гурій повернеться з садочку, а потім, пізніше — зі школи. За багато років він втратив звірячі риси, набивка вилізла назовні, у гриві зяяли пролисини, особливо після того, як мама кілька разів його попрала.

Але він, як і раніше, все розумів. З Левом можна було поділитись найпотаємнішим: поскаржитись на вчительку в школі за двійку, на сусідку бабу Феню та її віник, на батьків, які знову посварилися і не розмовляють одне з одним…

Коли Лев вже пішов з їхнього дому навіки і опинився в одному зі сміттєвих баків через абсолютну трухлявість (плюшеві леви довго не живуть), Гурій цілком випадково натрапив в одній книзі на походження свого імені: Гур давньоєврейською означає левеня, молодий лев.

Дізнавшись про це, Гурій ледь не загарчав. Його серця торкнувся невідомий досі холодок: в цьому збігові імен розпізнавався знак, що все відбувається волею Божою і якимось таємним чином все вже визначено. 

Глава 2

Його мама, хоча й була донькою такого мужнього батька, все ж таки до церкви ставилася стримано. Добре знала з батьківського досвіду, які страждання може спричинити церковне життя. Не бажала такої ж долі синові. Вона, звичайно, шанувала великі церковні свята і навіть намагалася