Читати книгу - "Залежна від боса, Julia Rivera"
- Жанр: Любовні романи / Сучасний любовний роман
- Автор: Julia Rivera
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жодна частина цієї книги НЕ може бути скопійована чи опублікована без письмової ЗГОДИ автора.
♡
Гарного читання, мої любі!
Крики з третього поверху можна було чути за кілометри від нашого кварталу. Якщо трясеться весь будинок, то це може означати лише те, що я спізнююсь і не на 10 хвилин, а на цілих 40!
– Катю, де мої туфлі!? – вбивчим поглядом поглянула на сестру й та зрозуміла, що виходу в неї нема.
– ...
– Катю, я спізнююсь в перший же робочий день і якщо ти зараз не найдеш мої туфлі... Я здам тебе на органи!
– Безсердечна егоїстка, шкода власній сестрі туфлей, я все розкажу тату, – крикнула у відповідь сестра.
– В тебе є рівно хвилина. Час пішов, – я знала, що моє взуття в сестри. Вона такі витівки обожнює, але не цього разу. Я швиденько забігла до кімнати захопила сумку та побігла донизу, де на мене вже чекала сестра.
– Тримай, гадюко!
– І я тебе люблю, сестричко! – не звертайте уваги, це в нас так проявляється сестринська любов. Швиденько одягнула взуття та востаннє перед виходом поглянула в дзеркало. Легенькі локони темно-русявого волосся спадали на мої відкриті плечі. Розкішна фігура була підкреслена чорною сукнею, яка закривала коліна. Невимушений, але злегка темний макіяж додавав бажаної впевненості, а темно-бордова помада робила мої губи ще пухкішими й ніжнішими. Чортова звабниця! І ти хочеш сказати, що ідеш працювати, а не зваблювати головного? Звичайно! Від думок відвернув сигнал, який явно лунав з мого таксі. О господи, Левінська ти ж спізнюєшся! За секунду й духу мого не було в будинку. Таксист явно був злий, але я лиш змогла посміхнутись та сказати адресу. За 15 хвилин ми були на місці й байдуже, що їхати сюди хвилин 40.
– За швидкість, – поклала пристойну суму водієві та швиденько підбігла до приміщення. На контролі мене пропустили без жодних проблем, але сказали, що керівництво не любить коли запізнюються. А що я зроблю? Хто винен в тому що святкування вийшло за межі розумних дій? Ніхто, от і про те. Я хутко попрямувала до ліфта, щоб мене ніхто не засік, проте вже було пізно.
– Левінська, – підхопила мене за лікоть вже знайома людина, – година! Не 5, не 10, не 20, не 30 хвилин, а година, – з нотками злості сказав мій псевдо «головний», який приймав мене на роботу.
– Я чесно не хоті...
– Мені байдуже, що ти хотіла, а що ні. Це моє перше й останнє попередження. Дивися, щоб головний тебе не побачив, але я сумніваюся, що він тебе не побачить, тому що ти працюєш біля його кабінету!!! - крикнув чоловік.
– Більше такого не повториться, вибачте.
– Дивись мені Левінська, я з тобою жартувати не збираюся. Швидко за роботу! - я наче божевільна забігла до ліфта та натиснула кнопку. Ця робота мені потрібна, тому я не хочу її втрачати в перший же день. Ліфт відкрився і я понеслась наче божевільна до свого кабінету.
– Ай, боляче, – запищала я.
– Куди ти несешся, божевільна!? – промовив крізь зуби якийсь недоумок, від шоку я підняла очі вверх і побачила, що переді мною стоїть неймовірної вроди... хам!
– Сам ти божевільний! Не бачиш куди йдеш? – чоловік аж замовк від подиву, мабуть, до його ніколи не відкривали ротик і не показували зубки. Я б теж цього не робила, але чому це я божевільна? Моє серце підказувало мені, що краще б я мовчала, бо зроблю ще гірше.
– Що ти сказала!? – сказав чоловік дивлячись на моє обурене лице.
– Що чув! – так, мовчати й Маргарита – це зовсім різні речі.
– Ходімо, пройдешся трішки, – чоловік силою взяв мене за лікоть і повів до якогось кабінету. Бідний лікоть потерпає вдруге. Перед моїми очима відкрився просторий та світлий кабінет з панорамними вікнами. Звичайно такі я вже бачила, тому що в мого батька на фірмі практично такий же. Але чому я тут?
– Хто ти така? - солодким та водночас хриплим голосом сказав чоловік.
– А ти хто такий? – от дурепа! Манерам тебе не вчили?
– Хм... Еванс Андрій Олександрович, – спершись на спинку стільчика та прикусивши нижню губу, відповів з шаленими бісиками в очах. «Еванс», десь я чула... Господи, так це ж сам генеральний. Він ніби читаючи мої думки, відповів:
– Так, саме той Еванс про якого ти думаєш. Ну і що? Де твоя сміливість? – сміливість і справді втекла, захопивши по дорозі язик. Чому я не послухалася батька й не сиділа дома? Наївна дурепа.
– Вибачте, я не знала чесно. Я тут перший день працюю і ще не знаю всіх... – почала безглуздо виправдовуватися, чим змусила усміхнутися боса.
– Смілива дівчинка мені більше подобалася...
– Що?
– Кажу перший день і таке запізнення...
– Маргарита Андріївна, – відповіла я на його німе питання.
– Ну що ж, Маргарито Андріївна... Звільнена.
– Звільнена!? – з жахом в голосі перепитала я.
– А є якийсь інший варіант? – шеф здолав нашу відстань за декілька кроків та з посмішкою Грінча навис наді мною, не даючи змогу втекти. Тепер я ще більше могла роздивитися риси його обличчя. Медово-темні очі сяяли від того, що зараз він цілком мною володіє. Його пухкі рожеві губи манили до поцілунку, а тяжке дихання обпікало моє лице. На вигляд дуже молодий, але вже має свою компанію. Це тішить... Ей, стоп. Я прийшла сюди працювати, а не заводити офісні романи. Тому потрібно вмикати свою гордість та діяти рішуче.
– Якщо у вашу фірму можна попасти лиш через ліжко, тоді нам не по дорозі. Відійдіть, – перевела свій крижаний погляд на його медові очі, які не розуміли чи говорю я правду. Звичайно не правду, але на війні всі методи хороші, а тепер «короночка». Подивилася на його губи, а потім вирвалася від нього й хотіла героїчно вийти із кабінету, але його рука схопила мене за лікоть та повернула на місце. Чорт, знову лікоть!
– Якщо ти думаєш, що ці дешеві методи на мене подіють – ти сильно помиляєшся. Проте ти мені сподобалася, тому йди працюй, – чоловік відійшов, залишаючи мене одну біля холодної стінки. Та надівши маску бездушного боса, додав:
– Ти все рівно опинишся в моєму ліжку, Левінська.
Моєму роздратуванню не було меж, але я зібрала всю волю в кулак і гордо вийшла з кабінету.
– Звідки він знає моє прізвисько? Дивно, – сказала сама до себе та пішла до свого робочого місця. Кабінет дійсно був неймовірно світлий та затишний. Меблів було вдосталь, але я замітила, що тут було два столи. Я буду працювати не одна?
– Краще б зайнялася роботою, а не розглядаєш цей кабінет, ніби ніколи не бачила таких розкішних приміщень. Хоча, про що я? Звичайно не бачила, – кинула в мій бік крижаним голосом білявка. Я ледве рот не відкрила від подиву, але дзуськи! Я не дозволю, щоб зі мною так говорили.
– Не пригадаю, щоб ми переходили з вами на «ти», це по-перше. По-друге, краще б ви зайнялися роботою, аніж принижуєте персонал в їхній перший робочий день. Не думаю, що це дуже професійно з вашого боку, – білявка кинула на мене зневажливий погляд та вийшла з кабінету.
– Ненормальна якась, – сьогодні точно не мій день. Можливо, вдасться відвернути увагу роботою. За перекладанням договорів не замітила, що на дворі темно, а на годиннику 18:50. Невже я зараз ляжу спати? Очі просто печуть від комп'ютера, а голова зовсім не варить. Давненько я так не працювала, хоча... Кого я обманюю? Я взагалі ніколи не працювала. Думка про солодкий сон викликала в мене дурнувату посмішку.
– Маргарито, що це за посмішка чеширського кота? – глузливо запитав бос, повернувши мене в реальність.
– Уявляю, що не буду бачити вас аж цілих дванадцять годин. Знаєте як це приємно? – закотивши очі від задоволення, взяла до рук сумку та договори, які буду перекладати дома. Бос лише гмикнув та жестом показав на вихід із кабінету. Я навзаєм посміхнулася та вийшла в хол. Не дивлячись чи йде позаду бос, підняла слухавку від батька.
– Слухаю.
– Доню, привіт!
– Тату, якщо ти телефонуєш глузувати з мене, тоді бувай.
– Ні, просто хочу повідомити, що сьогодні Катерина тебе забере.
– А ти чому ні?
– Доню, в мене інші плани, – байдуже відповів батько. Я лиш закотила очі, почувши голос молодиці.
– Добре, я зрозуміла. Не буду відвертати твою увагу від продовження роду. Бувай! – із бісовою злістю скинула дзвінок, не чекаючи відповіді. Мій батько ще той бабій! Розвівшись з мамою не гаяв ані секунди. Рік тому одружився з дівчиною, якій лише стукнуло 20 років. І знаєте що? Він і їй зраджує, а вона просто закриває на це очі, тому що гроші важливіші будь-якої гордості. Гидко! Батько вмить зруйнував мій настрій, тому з офісу я вилетіла, немов фурія.
– Чорт, – скрикнула я, потрапивши під дощ. Сестри ніде не було, а я була схожа на жабу. Тільки лапок не вистачало!
– Можливо вас підвести? Як я зрозумів, то машинки у вас немає, а на дворі негода, – із нотками сарказму сказав Еванс.
– Ні, дякую, – ледь стримуючи свої емоції та нерви які трималися на волосинці, відповіла я.
– Левінська, я серйозно! Зараз змокнете й захворієте, а потім будете просити лікарняний моїм коштом, – все ще визираючи з машини, говорив бос. На язику крутилася лише невгамовна лайка, але я вирішила відповісти стримано.
– По-перше, якщо і захворію, то лікуватися буду своїм коштом, тому вам немає за що турбуватися. По-друге, ви мене зовсім недооцінюєте. Раджу бути обережним у своїх словах та діях, – бос нічого не відповів, натиснув на газ та зник за секунду, а переді мною зупинилася новенька іномарка.
– Їдь швидше, поки ти ще жива.
– Що з настроєм? – запитала сестра. – Батько?
– Їдь.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Залежна від боса, Julia Rivera», після закриття браузера.