Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Останнє, що я пам'ятаю, – яскраве світло фар та удар.

Здається, я встигла крутнути кермо, вивертаючи колеса так, щоб машина, що вилетіла на зустрічку, врізалася у бік водія. У голові в цей час лунав голос куратора з автошколи. Він повторював, що удар треба приймати на пасажирську сторону.

Але в мене там сиділа вагітна старша сестра.

Горло обпалило жаром, але замість того, щоб попросити пити, я прохрипіла:

— Альона… Альона.

Мені життєво необхідно було знати, що з сестрою та моїм племінником все добре. Я мусила це знати!

— Жива твоя Альона, — буркнули звідкись зверху. — А ось ти в нас невраховане... Світло мене спали! Мене ж за тебе усунуть! Мені кінець! Просто кінець! Що ж робити?!

Панікуючий голос встромився в мозок гострими голками. Застогнавши, я розплющила очі і…

— Де я?

Навколо мене icнувало лише яскраве свiтло. Настільки, що очам стало боляче. Але це точно була не лікарня. Жодних покажчиків, ліжок, запаху ліків…

Здається, я лежала на чомусь твердому. На підлозі, чи що?

Піднявши руку, я притиснула її до голови, що розколюється від болю. Але, на свій жах, не відчула дотику. Взагалі!

Я злякано сіла і витягла перед собою руку, вже не знаючи, що й думати. Полегшення прийшло всього на мить, коли свою руку я все ж таки побачила. Виходить, вона була на місці. Так, друга також тут. Значить, все непогано.

Та тільки варто мені спробувати обхопити ліве зап'ястя пальцями правої руки… як ці самі пальці просто пройшли наскрізь! Крізь мою руку!

— Здобув, називається, посаду! — продовжував панікувати хтось поряд. Але я нікого не побачила, навіть покрутивши головою. — Мені руки відірвуть! У дупу вставлять! І звільнять! Точно тобі говорю! Мене звільнять!

— Хто ти?

Так відставити паніку.

Вдих. Видих. Вдих.

Зараз мені все пояснять. Чи ж пояснять?

— Мені кiнець!

Чи ні?

— Гей! Я досі тут! — з переляку голос задзвенів. — Хто ти такий?!

Панікою тут накрило, схоже, не лише мене. Але розібратися з усім потрібно терміново. Або я вирішу, що збожеволіла. І все це — плід моєї хворої фантазії.

— Світло мене спали! — застогнали поруч, а потім сталося щось, що я навіть описати не в змозі.

Тому що поруч виявилася людина. Звичайна людина.

Незвичайним, мабуть, було лише те, що він з'явився з повітря! Просто, щоб його, із повітря!

Так, стоп… Я, мабуть, вдарилася головою. Так буває. Буває ж?

Загалом, людина, так. Досить високий чоловік. З темно-рудим злегка кучерявим коротким волоссям і великими зляканими очима. Світлими, здається. Але твердо стверджувати останнє я не взяла б.

Здригнувшись, я відсахнулася і струснула хворою головою.

— Де ми? — одними губами прошепотіла я, вже не знаючи, чи варто вписувати у свої фантазії такі речі, як рай та пекло.

Напевно, все ж таки рай підійшов би краще. Тут так ясно.

Стоп, Марино! Стоп! Не поспішай себе ховати завчасно!

— Мене усунуть, — простогнав рудий, дивлячись на мене так, ніби перед ним зараз не молода дівчина сиділа, а нічний жах із-під дитячого ліжка виповз.

— Від чого вас усунуть? — Я все ще не втрачала надії отримати відповіді на свої запитання.

Рудий дивився на мене ще мить, а потім аж підстрибнув. І я тільки зараз чомусь помітила, що одягнений він у якесь дивне біле вбрання. Чимось нагадує римську тогу.

— Так, ти хочеш жити? — зненацька від паніки незнайомець перейшов до погроз.

— Х-х-хочу, — пробурмотіла я, починаючи повільно задкувати від божевільного.

Хоча «задкувати» — занадто гучне слово для дії, яке намагається зробити людина, що відсувається від божевільного, сидячи при цьому на попі.

Намагання мої успіхом, звичайно ж, не увінчалися. Рудий ще раз підстрибнув і кинувся до мене, хапаючи за руки.

Ну і, звичайно ж, я закричала. Так пронизливо, що незнайомець явно вразився вокальними даними і розтиснув пальці.

— Не підходь до мене! — верещала я, різко схоплюючись і кидаючись утік.

Все довкола було білим. Білим… туманом!

Я точно божеволію!

Бдень!

— Чорт! — вилаялася я, врізавшись лобом у стіну, що незрозуміло звідки взялася. Чи не помітила її через туман. Чи…

Я недовірливо виставила перед собою руку і не знайшла жодної стіни. А потім знову потяглася пальцями до голови, яка брязкотіла від удару. І знову нічого не відчула.

Ну все, на мене плаче психлікарня!

— Ти далеко зібралася?

Точно плаче!

З туману переді мною з'явився цей рудий маніяк. А я ж бігла прямо від нього, а не нарізала кола.