Читати книгу - "Фіаско, Лем Станіслав"

Переклад Дмитра Андрухіва та Лесі Ворониної

Замовляйте книжку на сайті видавництва НК Богдан

БІРНАМСЬКИИ ЛІС

— Ви непогано приземлилися.

Контролер, який сказав це пілотові, вже не дивився на нього. Пілот постояв у скафандрі, тримаючи під пахвою шолом. Тоді підійшов до скляної стіни круглого залу з підковою пультів посередині й почав розглядати крізь неї циліндр свого корабля, обплавленого біля сопел. З них усе ще хлюпала на бетон чорна блювотина. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий контролер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, почав одмотувати плівку із записом, поки плівка відмотувалася, він краєчком ока косував на прибульця. Контролер був у навушниках, а перед очима в нього хаотично блимав ряд моніторів.

— Та якось уже вийшло,— кинув пілот.

Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після такого приземлення в нього й досі тремтіли коліна.

— Що це було?

Коротун з мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці, стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.

— Тимчасова втрата тяги,— буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.

— Але чому? Ви не знаєте?

"Ні",— хотів одказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Пліпксі скінчилася, її кінець лопотів, обертаючись разом з барабаном. Високий підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:

— Мене звати Лондон. А його — І'оссе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип'ємо? Кави чи віскі?

Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи досі не бачив. Був певен, що високого звати Госсе, але помилявся. Розмірковуючи про це, він попросив кави.

— Який у вас вантаж? Карборундові головки? — спитав Лондон, коли вони втрьох сіли до столика, що висунувся зі стіни. На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Госсе запив кавою жовту пігулку, перевів подих, розкашлявсь і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.

— І випромінювачі теж привезли? — запитав він пілота. Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Адже не щодня в ракеті під час посадки зникає тяга. Замість звіту про доставлений вантаж, він волів би розповісти, як, не намагаючись продувати сопла, ані збільшувати головну тягу, він одразу ж вимкнув автоматику й сів з ручним управлінням, лише на маневрових двигунах. фокус, якого не робив ніколи, хіба що на тренажері. І то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.

— Привіз,— лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо цс прозвучало непогано. Така стриманість після пережитої небезпеки.

— Привезли, але не туди, куди треба,— посміхнувся коротун Госсе. Пілот не зрозумів — говорить він серйозно чи жартує.

— Як це, "не туди"?.. Ви ж мене прийняли. Вірніше, викликали,— поправився він.

— Були змушені.

— Не розумію.

— Адже ви мали сісти на Граалі.

— То чому ж ви мене перехопили?

Йому зробилося гаряче, їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів — заважали шуми в ефірі. Він підлогів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Отож і тернувся кораблем об магнітосферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І одразу почув наказ із тутешнього космодрому сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам контролерів. А ці навіть не дали йому скинути скафандра — відразу почали допитувати. Думками він ще перебував у рубці управління, й досі відчував ремені, що люто вп'ялися йому в плечі й груди, коли ракета вдарилася вже розчепіреними лапами в бетон, та маневрові двигуни не вигоріли до кінця і, бурхаючи вогнем, конвульсивне шарпали весь корпус ракети.

— В чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?

— Ваш дріб'язок належить Граалю,— пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежиті. — А ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.

— Кілліан? — здивувався молодий пілот. Його на борту немає. Зі мною лише Сінко, другий пілот. Ті двоє остовпіли.

— А де ж Кілліан?

— Зараз, напевно, вже в Монреалі. Його дружина має родити. Він вилетів ще переді мною вантажним кораблем.

— З Марса?

— Ясна річ, а то звідки? А в чому справа?

— Космічний розгардіяш нічим не поступається земному,— зауважив Лондон. Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Гнівався. І пілот також.

— А в мене спитати ви не могли?

— Та ми ж були певні, що він летить з вами. Так сказано в останній радіограмі.

Госсе знову витер носа й зітхнув.

— Стартувати ви вже однаково не зможете, — озвався він урешті. — А Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.

— Так у мене же! — Пілот хитнув головою за вікно, де клубочився туман і темніло веретено його корабля. — Здається, шість штук. І два гігаджоулеві. Вони вмить розженуть будь-який туман чи хмару.

— Не візьму ж я їх на плечі й не потягну Марлінові,— огризнувся Госсе, дедалі більше сердячись.

Пілота образили недбальство й сваволя контролерів з другорядного космодрому, які перехопили його після трьох тижнів рейсу, заздалегідь не пересвідчившись, чи є на борту потрібний їм пасажир. Тепер хай самі дають раду його вантажеві, подумав він, але змовчав, бо навряд чи зміг би сам відремонтувати свою ракету.

— Вам доведеться залишитись тут.

За цими словами Лондон допив каву, підвівся з алюмінієвого стільця, величезний, мов борець важкої ваги, й підійшов до скляної стіни. Пейзаж Титана, мертве шаленство гір, неземні барви в рудому мерехтінні, темно-руді хмари, притиснуті до хребтів, правили досконалим тлом для постаті Лондона. Підлога вежі ледь вібрувала. "Певно, старий трансформатор",— подумав пілот. Він теж підвівся, щоб оглянути свій корабель. Той стирчав вертикально, ніби маяк серед хвиль туману. Подув вітру розігнав імлу. Плям від перегріву на соплах уже не було видно. Може, через віддаль і напівтемряву, а може, вони просто охололи.

— Маєте тут гамма-дефектоскопи? — спитав пілот. Корабель був для нього важливіший за їхні клопоти. Самі в усьому винні!

— Маємо. Та я не дозволю вам підійти до ракети у звичайному скафандрі,— озвався Госсе.

— Гадаєте, пошкоджено реактор? — спитав уражено пілот.

— А ви як гадаєте?

Малий Госсе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.

— Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.

— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид,— упевнено мовив Госсе.

— Кераміка не плавиться,— завважив Лондон.

— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот. Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.

— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — спитав Лондон. Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Госсе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

— Та калюжа не може бути з реактора,— розгублено промовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це — чорне як дьоготь.

— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла,— згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.

Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув'язнила пілота з кораблем у цій дірі.

— Мабуть, ваша правда... — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.

Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:

— Мабуть, я сів занадто близько.

— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію... Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.

— Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту,— відповів Лондон.

— Це добре.

Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Госсе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов'язане із сигналами з Грааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.

Госсе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стяг його навушники на шию.

— То де ж той ваш Сінко?

— На борту. Я сказав, щоб він перевірив реактор. Лондон і далі запитально дивився на свого керівника. Той похитав головою й пробурмотів:

— Нічого нового.

— А їхні вертольоти?

— Повернулися. Видимість нуль.

— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?

— Не дадуть ради. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.

— Точно не знаю. Десь, певно, тон сто.

— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?

— На Кілліана,— відповів Госсе й брутально вилаявся.

Лондон витяг зі стінної шафи пляшку, поколотив її, ніби перевіряючи, чи "е допоможе в такій ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.

— У нас пропало двоє людей,— озвався Госсе. — Не дійшли до Грааля.

— Не двоє. а троє,— понуро заперечив Лондон.

— Місяць тому,— вів далі Госсе,— ми отримали транспорт — нові діглатори. Шість штук для Грааля. Грааль не міг прийняти кораблі, бо не встиг знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз "Ахіллес" вагою в дев'яносто тисяч Тон, плити потріскалися, хоч їх прийняла комісія.