Читати книгу - "У мене немає рота, а я хочу кричати, Гарлан Еллісон"

Переклад Богдана Бехти

Мляве тіло Горрістера звисало зі стелі високо над нами, нерухоме в холодних струменях вічного маслянистого вітру, який постійно продував головну печеру. Воно висіло вниз головою, прив'язане до люстри за стопу правої ноги. Через хірургічно точний розріз, зроблений від вуха до вуха, витекла вся кров. Однак на гладкій поверхні металевої підлоги не було жодних слідів.

Коли підійшов Горрістер і подивився на себе, нам уже було все одно: АМ в черговий раз обдурив нас і відмінно розважився. Машина отримувала задоволення . Трьох із нас вирвало; ми відвернулися один від одного, підкоряючись так само древньому рефлексу, як і нудота, що викликала блювоту.

Горрістер зблід. Можливо, він вирішив, що бачить своє майбутнє, і йому стало страшно.

— О Господи, — промимрив він і пішов геть.

Ми невдовзі пішли за ним і побачили, що він сидить, притулившись спиною до стіни і сховавши обличчя в долонях. Еллен опустилася поряд з ним на коліна і почала гладити по голові. Він не рухався, але його голос долинав крізь долоні досить чітко:

— Чому він просто не покінчить із нами? Господи, я не знаю скільки ще зможу витримати.Він говорив за нас усіх.

Йшов сто дев'ятий рік нашого життя у полоні комп'ютера.

Німдок (саме цим ім'ям нагородив його комп'ютер, який просто любив незвичайні звукосполучення) марив, без кінця повторюючи, що десь у крижаних печерах зберігаються консерви. Горрістер і я дуже сумнівалися в цьому.-Ще один трюк, — сказав я. — На кшталт того замороженого слона, на який ми повелися минулого разу. Тоді Бенні мало не з глузду з'їхав остаточно. Ми будемо йти і йти, а потім виявиться, що консерви давно згнили, або ще щось таке ж мерзенне. Послухайте мене: забудьте! Залишимось тут, АМ обов'язково нам щось підкине, інакше ми помремо.

Бенні знизав плечима. Пройшло три дні з того часу, як ми їли востаннє. Черв'яків. Товстих, жилистих.

Німдок вже ні в чому не був певен. Він знав, що їжа має десь бути, але вірив у це дедалі менше. Втім, ми розуміли: у крижаних печерах нам навряд чи буде гірше, ніж тут. Холодніше, так, звичайно, але це не мало значення. Спека, холод, град, лава, опіки чи сарана — все це не мало жодного значення: машина мастурбувала; ми повинні або змиритися з цим, або померти.

Еллен ухвалила рішення за всіх.

— Мені треба щось поїсти, Тед. Може, там буде горошок чи груші. Будь ласка, Тед, давай спробуємо.

Я легко погодився. Якого біса? Не має значення. До того ж Еллен була вдячна і двічі прийняла мене позачергово. Втім, і це втратило будь-який сенс. Еллен ніколи не кінчала, то чого особливо старатися? А машина завжди хихотіла, коли ми цим займалися. Гучно, там і тут, всюди, він хихотів. Воно хихитіло.

Більшу частину часу я думав про АМ як про безстатеву істоту, яка не має душі; а іноді уявляв собі істоту чоловічого роду... батько... щось патріархальне... тому що він ревнував. Він. Воно. Бог,божевільний татусь.

Ми вирушили в дорогу в четвер. Машина завжди повідомляла нам про перебіг часу. Час був важливим чинником — звичайно, не для нас, чорт забирай, для неї... для нього... для АМ. Четвер. Щиро Дякую.

Німдек та Горрістер деякий час несли Еллен на зчеплених у замок руках. Бенні йшов попереду, я ззаду, на той випадок, коли трапиться щось непередбачене; тоді попадеться хтось із нас, а з Еллен усе буде гаразд. Чудові шанси на безпеку. Не має значення.

До крижаних печер було близько ста миль, і другого дня, коли ми лежали під обпікаючим псевдосонцем, створеним АМ, він зробив диво і послав нам трохи манни небесної . На смак вона нагадувала кип'ячену свинячу сечу. Ми з' їли все.

На третій день ми минули долину забуття, де всюди валялися іржаві каркаси, древніх комп'ютерних блоків. До свого життя АМ ставився так само безжально, як і до нас. Тут усе мало відбиток його особистості — прагнення ідеалу, яке полягало як у знищенні недостатньо ефективних своїх частин, і у постійному вдосконаленні наших тортур; АМ був настільки ж послідовним, як і ті, хто його винайшов — втім, вони вже давно перетворилися на порох.

Стало світліше, і ми зрозуміли, що знаходимося поряд з поверхнею. Проте нікому навіть на думку не спало підібратися ближче і подивитися. Там нічого не було; ось уже цілих сто років там не було нічого, що могло б представляти для нас хоч якийсь інтерес. Тільки випалені руїни того, що колись служило будинком мільярдам живих істот. Нас залишилося п'ятеро, і ми знаходилися тут, усередині, наодинці з АМ.

Несподівано я почув збуджений голос Еллен:

— Ні, Бенні! Не ходи туди, Бенні, будь ласка!

І тут я зрозумів, що ось уже кілька секунд Бенні щось тихенько бурмоче собі під ніс.

— Я звідси вийду, вийду...

Його мавпоподібне личко набуло дивного виразу, що дивним чином поєднує в собі смуток і передчуття задоволення. Радіаційні шрами, якими АМ нагородив його під час "фестивалю", губилися в масі біло-рожевих зморшок, а м'язи обличчя, здавалося, рухалися незалежно один від одного. Можливо, Бенні був найщасливішим у нашій п'ятірці: багато, багато років тому він остаточно і безповоротно збожеволів.

Ми могли проклинати АМ усіма доступними нам способами, жваво і барвисто уявляти собі жорсткі диски, що розплавилися, і зіпсовані бази даних, закоротілі мережі і управляючі імпульси, що вийшли з-під контролю, але машина жорстоко карала кожного, хто намагався втекти.

Бенні відскочив убік, коли я спробував його схопити, потім швидко видерся на невисокий куб, набитий якимись гнилими платами. Кілька хвилин він стояв там, насупившись, — шимпанзе та й годі; втім, саме такого враження і прагнула домогтися АМ, коли робила над ним свої експерименти.

Потім він підстрибнув угору, схопився за стельову балку з якогось іржавого металу і поліз по ній, переставляючи руки як тварина, поки не опинився на козирку, що виступає, за двадцять футів над нами.

— О, Тед, Німдоку, будь ласка, допоможіть йому, зніміть його звідти, поки... — Еллен не закінчила.

В очах її стояли сльози. Вона безпорадно махнула рукою.

Але було вже надто пізно. Ніхто з нас не хотів опинитися поряд з ним, коли те, що має статися, станеться. Крім того, ми чудово розуміли причину її занепокоєння. Коли АМ змінило Бенні — на той час машина переживала період істерики, що межує з божевіллям, — комп'ютер змінив не тільки обличчя Бенні, яке перетворилося на мавпячу морду. Його статеві органи стали величезними; Еллен це подобалося! Вона обслуговувала всіх нас по черзі, але по-справжньому їй подобалося тільки з ним. О, Еллен, піднесена на п'єдестал, кристально чиста Еллен; о, Еллен, непорочна!.. Яка гидота!

Горрістер дав їй ляпаса. Вона зіщулилася, не зводячи очей з нещасного божевільного Бенні, а потім заплакала. Сльози були її головним захистом. Ми звикли до них сімдесят п'ять років тому. Горрістер штовхнув її під ребра.

А потім ми почули звук. Він був дуже легкий, цей звук. Напівзвук та напівсвітло. Очі Бенні почали світитися, вони пульсували все голосніше і голосніше, тьмяне співзвуччя, яке з кожною секундою ставало все більш величезним і яскравим, у міру того, як світло-звук набирав швидкість. Ймовірно, йому було боляче, і цей біль ставав нестерпнішим у міру того, як посилювалися звук і світло, тому що Бенні скиглив, наче поранена тварина. Спочатку тихенько, поки світло було ще тьмяним, а звук приглушеним, потім все голосніше; плечі його стулилися, і сам він скорчився, ніби намагався втекти від болю. Склав руки на грудях, як бурундучок, звісив голову набік. Сумне мавпяче личко спотворило страждання.! коли звук, що виходить з його очей, почав наростати, Бенні завив — голосно, нестерпно. Я притиснув руки до вух, але не зміг відгородитися від несамовитого виття, який безперешкодно проникав крізь усі бар'єри. Біль тряс і моє тіло, воно тремтіло, як листок на вітрі.

Бенні несподівано випростався. Наче хтось смикнув за мотузку і маріонетка схопилася на ноги.Тепер світло, пульсуючи, йшло з його очей двома потужними променями. Звук наростав, став нестерпним, і за кілька хвилин Бенні з гуркотом звалився на металеву підлогу. Він лежав і спазматично смикався, сліпучі яскраві спіралі, немов збожеволілі птахи, металися печерою, звук поступово йшов за поріг чутності.

Нарешті світло якимось незрозумілим чином втягнулося назад у його голову, звук пропав а Бенні, невтішно ридаючи залишився лежати на підлозі.

Його очі перетворилися на два маленькі, вологі озерця рідкого желе. АМ засліпив його. Горрістер, Німдок та я... ми відвернулися. Але раніше встигли помітити, як на обличчі Еллен промайнуло полегшення.

Стіни печери, в якій ми розташувалися на нічліг, випромінювали тьмяне зелене світло. АМ забезпечив нас якимись гниляками, і ми розпалили багаття, а потім, скупчившись навколо жалюгідного вогню, заходилися розповідати різні історії, щоб Бенні перестав плакати через вічну темряву, що огорнула його.

— Що означає АМ?

Горрістер відповів. Можливо, в тисячний раз, але Бенні просто любив цю історію.

— Спочатку — Асоційований Майстеркомп'ютер, потім Адаптований Маніпулятор, пізніше, коли він став розумним і зумів приєднатися до єдиної мережі, його називали Агресивним Мерзотником, але було вже надто пізно; скінчилося тим, що воно почало називати себе АМ, воно усвідомило себе як особистість, що означає ... cogito ergo sum "я мислю,отже я існую"

Бенні захихотів і почав пускати слину.

— Був китайський АМ, і російський АМ, і АМ янкі, і. — Горрістер замовк.

Бенні почав бити по підлозі великими твердими кулаками. Він був незадоволений. Горрістер розповідав не від початку.

Довелося йому поступитися.

— Холодна війна перетворилася на третю світову, яка все тривала та тривала. Це була велика війна, дуже складна, тому були потрібні комп'ютери, щоб нею керувати. Вирішили затопити перші шахти і почати будувати АМ. Існував китайський АМ, російський АМ та АМ янкі, і все йшло добре, поки комп'ютери не зайняли планету цілком, до їхніх мереж постійно додавалася нова інформація. І ось настав день, коли АМ прокинувся, пізнав себе, створив єдину мережу і почав видавати вбивчу інформацію для всіх держав одночасно... Так тривало доти, доки смерть не спіткала людство; лишилося лише нас п'ятеро, і АМ переніс усіх сюди.

Бенні сумно посміхався.