Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

Жуль Верн

Париж двадцятого століття

Розділ I

Генеральне Товариство просвітницького Кредиту

13 серпня 1960 року частина мешканців Парижа прямувала до численних станцій столичної залізниці, аби дістатися потягом до того місця, де колись було розташоване Марсове поле[1].

Того дня Генеральне Товариство просвітницького Кредиту, потужний державний навчальний заклад, видавало нагороди та премії. Провадити урочистості мав Його Високоповажність міністр з Ошатності Парижа.

Генеральне Товариство просвітницького Кредиту чудово відповідало індустріальним тенденціям століття: те, що сто років тому називали Прогресом, зазнало стрімких та приголомшливих змін. Монополія, це найсучасніше дитя досконалості, прибрала до своїх лап цілу країну; численні товариства все розмножувались, змінювались, реорганізовувались, і наші батьки були б, без жодних сумнівів, вражені нечуваними результатами їхньої діяльності.

Грошей було вдосталь, хоча був такий момент, коли, здавалося, їм не могли знайти належного застосування: це було саме тоді, коли залізниця перейшла з рук приватних господарів у власність держави; як наслідок — відчувався надлишок капіталу, а разом з тим — капіталістів, які завжди готові були вкласти гроші у потенційні фінансові операції або ж промислові підприємства.

Тож не дивуймося тому, що вразило б парижанина дев’ятнадцятого сторіччя, і, між усім іншим, не дивуймося створенню просвітницького Кредиту. Під фінансовим керівництвом барона де Веркампена Товариство успішно функціонувало вже близько тридцяти років.

Мірою того, як збільшувалась кількість філій Університету, ліцеїв, колежів, початкових шкіл, християнських пансіонатів, підготовчих курсів, семінарів, конференцій, сиротинців і дитячих будинків, — освіта, хоч би якою вона була, поширилися навіть серед найнижчих верств суспільства. Хоча ніхто вже не читав, але читати й писати принаймні вміли всі; не було такого, щоб амбітний синок якогось ремісника або декласованого селянина не претендував би на місце в адміністрації; бюрократизм розвивався у всіх можливих формах; трохи згодом побачимо, якими військовими методами уряд тримав легіони службовців у послуху.

А тим часом ми хотіли би просто пояснити, як можливості отримати освіту повинні були збільшуватись разом із кількістю людей, які воліли бути освіченими. Чи не були створені у дев’ятнадцятому сторіччі, в ті роки, коли Францію і Париж хотіли повністю змінити, перетворивши їх на нову Францію і новий Париж, численні товариства з нерухомості, об’єднання підприємців та, врешті-решт, Земельний Кредит[2]?

Проте що будувати, що навчати — для ділових людей, по суті, різниці немає: освіта для них — те ж будівництво, хіба що менш солідне.

Саме так розмірковував у 1936 році барон де Веркампен, добре відомий у колах фінансового підприємництва: йому спало на думку заснувати величезний колеж, в якому дерево освіти могло б проростати і розгалужуватись, водночас залишаючи за державою можливість за ним наглядати: поливати, підрізати й знищувати гусінь.

Барон об’єднав усі ліцеї столиці та провінції, Сент-Барб[3] і Роллен[4], а також різноманітні приватні інституції в одну-єдину установу: так він централізував освіту по всій країні; капіталісти радо йому допомогли, адже він подав справу на їх розгляд під виглядом промислової операції. Спритність барона слугувала гарантією у фінансовій сфері. Гроші прийшли. Товариство було засноване.

Сталося це 1937 року, під час правління Наполеона V[5]. Рекламна брошура була надрукована накладом у сорок тисяч примірників. У заголовку можна було прочитати:

Генеральне Товариство

просвітницького Кредиту

Генеральне Товариство

просвітницького Кредиту

Акціонерне товариство, засноване на підставі акта, що був розглянутий нотаріусами паном Мокаром і його колегою у Парижі 6 квітня 1937 року та затверджений імператорським декретом від 19 травня 1937 року.

Акціонерний капітал: сто мільйонів франків, розподілених на 100 000 акцій вартістю 1000 франків кожна.

Адміністративна рада:

Барон де Веркампен,

командор ордена Почесного легіону, президент

де Монто,

офіцер ордена Почесного легіону,

директор Орлеанської залізниці

Віце-президенти:

Гарассю, банкір

Маркіз д’Амфісбон, Вищий офіцер

ордена Почесного легіону, сенатор

Рокамон, полковник жандармерії,

кавалер Великого хреста ордена Почесного легіону

Дерманжан, депутат

Фраплу, кавалер ордена Почесного легіону,

генеральний директор просвітницького Кредиту

Далі можна було прочитати ретельно сформульовані мовою фінансів положення Товариства. Серед членів адміністративної ради не бачимо жодного прізвища вченого або університетського викладача. Що ж, для торгового підприємства так навіть безпечніше.

Інспектор уряду здійснював контроль над усіма операціями Компанії, потім доповідав міністрові з Ошатності Парижа.

Ідея барона виявилася слушною і надзвичайно практичною, а тому успіхи перевершили всі очікування. У 1960 році просвітницький Кредит налічував не менше 157342 студентів, яких механічними методами навчали наукам.

Маємо визнати, що вивченню художньої літератури і давніх мов (у тому числі французької) приділялося вкрай мало часу; латина й грецька були не тільки мертвими, але й похованими мовами; для проформи існувало ще декілька класів словесності, але відвідували їх погано, вони були малозначущими та ще менш шанованими. А всі словники, збірки поезії, підручники з граматики, вправи на переклад іноземною і рідною мовами, класичні автори, всі ці старенькі книжечки на зразок de Viris[6], Квінт Курціїв, Саллюстіїв і Тит Лівіїв спокійно вкривалися пилом на полицях старого видавничого дому «Ашет»[7]; однак короткі курси з математики, праці з геометрії, механіки, фізики, хімії, астрономії, посібники, що навчають основ промисловості, торгівлі, фінансової діяльності, — словом, все те, що так чи інакше було пов’язане зі спекулятивними тенденціями сучасності, розпродавалось тисячами примірників.

Словом, акції Компанії, що за двадцять два роки виросли вдесятеро, коштували тепер по 10000 франків кожна.

Не будемо більше вести розмов на тему процвітаючого становища просвітницького Кредиту: як кажуть банкіри, хай краще говорять цифри.

Наприкінці минулого сторіччя Еколь Нормаль[8] явно занепадала; все менше молоді відчували покликання до словесності, багато хто зі студентів, до того ж найкращих, закидали професорські мантії якомога далі, записуючись у когорту писак-журналістів; але таке прикре видовище не повторювалось ось уже протягом десяти років, адже тепер учнів, що складали іспити для вступу до Школи, цікавили самі лише точні науки.

Але в той час, як останні викладачі грецької та латини закінчували свої дні, сумуючи у порожніх аудиторіях, яке ж високе становище у суспільстві мали щасливі володарі наукових ступенів з точних наук, з яким поважним виглядом ставили вони свій підпис на платіжних відомостях!

Усі науки розподілялися на шість галузей: мали голову відділу математики із