Читати книгу - "Золотий келих, грузинська казка"

Жили в одній країні чоловік та жінка. Аж ось чоловікові треба на війну йти, а в жінки дитя має бути. Чоловік і каже:

– Народиться наша дитина сиротою.

То жінка й назвала свого сина Сиротою.

Вже йому ось і п’ятнадцять літ, а він усе ще не бачив, щоб мати усміхнулася колись. Ото хлопець і каже:

– Мамо, чому ти ніколи не смієшся?

– Гай-гай, синку, не смішно мені.

Тоді син і каже:

– Годі тобі, нене, у злиднях жити, тепер уже я зароблятиму.

Усміхнулася мати:

– Тобою тільки я й живу, тепер і засміятися можна.

Пішов юнак щастя шукати. А в горах, недалечко, жило двоє братів-розбійників. І як зійшло сонце, юнак уже стояв на горбі.

– Чого тобі треба? – крикнули розбійники.

– Я до вас з миром іду, не з війною. Чи не треба вам кого в поміч?

– Треба. А що тобі платити?

– Мені п’ятнадцять років, то й платіть мені п’ятнадцять карбованців. Сім тепер, а вісім на кінець місяця.

Дали йому сім карбованців, поніс він їх матері й каже:

– Оце нате, а ще вісім на кінець місяця принесу.

І пішов назад до розбійників. Ті його нагодували, напоїли та й кажуть:

– Ходи-но та побачиш, що тобі робити треба.

А розбійники мали шістнадцятеро коней, і одного такого баского та буйного, що ну! Ще п’ятимісячним стригунцем узяли його на ланцюг, а й досі бояться з припону спустити, хоч п’ять літ уже минуло.

– Ось тобі казан, ось вогонь і вода. Напувай коня, того, що на прив’язі, та гляди, щоб не брикнув.

Загадали отак та й пішли розбій чинити. А Сирота зняв з вогню казан, підійшов до коня, одв’язав його, загнуздав, сів та й помчав за розбійниками. А як наздогнав, то вперіщив кожного нагайкою та й назад.

То один розбійник і каже:

– Це наш кінь.

А другий йому:

Прийшли додому, дивляться, аж кінь дома.

Полягли спочивати. А вранці узяв один здобичник двох коней та й пішов, а його брат сховався дома.

Сирота й не бачить, бо його послали до джерела по воду. Вертається з водою – тих немає. Тоді Сирота пообідав, зняв з вогню казан, осідлав коня й помчав навздогін за розбійниками.

А того зарізяку, що був сховався, аж у мороз кинуло. «Тридцять років,– подумав,– розбійникую, а такого ще й не бачив. Це ж йому п’ятнадцять, а що ж буде, як виросте? »

Сирота гнався, гнався, аж бачить – розбійник їде з двома кіньми. Зметикував Сирота, що розбишаки ошукали його, та й думає: «Уб’ють вони мене, заріжуть».

А ті вже самі його бояться, не знають, що з ним чинити. Ото й кажуть:

– А принеси-но, Сиротино, холоднячку з джерела.

Пішов хлопець по воду, а зарізяки й радяться.

– Убиймо його, – каже старший.

– Ні,– радить менший,– хай буде нам отаманом.

Тоді прикликали Сироту й кажуть:

– Будь нам за старшого брата, а ми з тобою хоч у пекло.

Подумав Сирота, подякував та й погодився. Сіли пити-гуляти. Дають брати Сироті, як старшому, келиха, а він такий, що вином наллють – вино золотом стає, водою наллють – вона сріблом стане.

Цілу ніч бенкетували, а вранці поклав Сирота келиха в кишеню.

Минає місяць, от і каже Сирота братчикам:

– Дайте мені вісім карбованців, понесу матері.

А ті йому:

– Та ж усе й так твоє, і гроші, й майно. І мати твоя – наша мати.

Осідлав Сирота свого баского коня та й каже братам:

– З місця не зрушимо,– одказують ті.

А Сирота приїхав додому, влетів до хати:

– Ось тобі, мамо, гроші.

Пожив з нею три дні та й каже:

– Мені, мамо, завтра опівдні їхати треба. Напечи хліба на дорогу.

Напекла мати хліба, сіли вони до вечері, а вдосвіта вивів Сирота коня з двору.

Їхав він, їхав, аж припекло сонце. Зупинився Сирота край води, пустив коня попастись, а сам дістав хліба, курку та й позирає на шлях – чи не їде хто, щоб разом перекусити. Коли бачить, їде дід-купець трьома возами.

– Ідіть, батьку, пообідаємо разом,– кличе Сирота та вина в келих наливає.

– За нашу зустріч,– каже,– та й випив, а тоді наливає дідові.

Ухопив купець келиха та й за пазуху.

– Моє! – кричить.

А тут, наче вродилися, пристав з дванадцятьма стражниками.

Дід як розмахається. Не стерпів Сирота, вдарив його. Купець у крик, а пристав і каже:

– Нащо ти б’єш старого?

Купець ще дужче:

– Одного келиха маю, та й того відняти хочуть.

А Сирота:

– Та це ж мій келих. У мене ще є такі.

Забрали стражники келиха, ще й наказали привести двох поручителів. Як принесе Сирота за три місяці ще два таких келихи – купця повісять за брехню, а ні – то поручителів.

Підписався Сирота, підписався й купець.

– Чого ти журишся? – питають його.

– Повечеряймо, а тоді скажу.

Повечеряли, розповів їм Сирота все, як було, й каже:

– Мусите їхати поручителями.

– Не журися,– кажуть,– їдь, шукай келиха. Все буде добре.

Поїхав Сирота. Їхав, їхав, аж трапилося йому село. А в селі сидить стара вдова та пряде.

– Матінко,– каже Сирота,– заради всіх матерів благаю тебе, дай мені спочити. Я стомився й засну коло тебе.

Дозволила та, Сирота ліг і заснув. Коли чує, плаче вдова та тужить. Прокинувся Сирота – сонце вже високо. Він і питає:

– Чому ти плачеш? Може, я тобі заважаю, то зоставайся здорова.

– Ні, синку, он у тому храмі, в золотій домовині лежить мертвий царенко. Щоночі посилають кого-небудь стерегти домовину, і ще ніхто звідти живий не вертав. Сьогодні черга мого сина-одинака, то як мені не плакати, коли я вже його не побачу.

– Не плач,– каже Сирота,– піду я за нього.

Пішов Сирота увечері до церкви. Зайшов усередину, підняв домовину, поставив її аж угорі під банею, а сам сів унизу.

Коли це потухли свічки, заснуло село, й залітає до церкви голуб.

– Яка воля сьогодні, й сторожа немає, – промовив і перекинувся дівчиною, та такою, що аж усе засяяло довкола.

Дісталася дівчина до царенка, взяла одного канчука й ударила – ожив юнак. Минула ніч, а вранці вдарила вона його другим канчуком і став юнак мертвий. Вискочив Сирота й ухопив ту дівчину. Вона вгору, й він за нею, держить, не пускає. Злякалася дівчина. «Загинула я»,– думає. Покидала канчуки, а сама полетіла.

Зрадів Сирота, узяв канчуки. Вийшов із церкви, аж мокрий увесь. Зустріла його стара вдова, ноги кидається цілувати, а Сирота їй:

Пішла та, а цар як почув, на місці не може встояти, так зрадів.

– Хоч і царство все забери,– каже Сироті, – тільки оживи мені сина.

Прийшли до церкви.

Ударив Сирота царенка канчуком – той і ожив. Ведуть його в палати, усі радіють-радіють. А що вже Сироту обіймають, дужче ніж царенка, одно питають:

– Як тобі дякувати?

А Сирота показав келиха й каже:

– Коли є у вас такий, то дайте.

– Ні,– відповідають йому,– немає такого.

– Ну що ж, як нема, то й нема, – сказав Сирота й пішов.

Ішов, ішов та й забрів іще до якогось царства. Дивиться, аж люди там голі-голісінькі ходять.

– Та де ж це чувано?! – дивується Сирота, а цар тієї країни й одказує:

– Бачиш, по той бік моря царство є? Там одежа лежить, гниє, нікуди діти, а в нас хліб пріє.

– Так чому б вам не помінятися?

– Мінялися, та довезти ніяк, – усе в морі тоне.

– Я привезу, – мовить Сирота.

Навантажили кораблі, попливли.

Стоїть Сирота, море споглядає. Аж бачить – виринула з води рука, а на ній обруч золотий. Ударив' він по руці, й випливла дівчина, та така, що все осяяла. Схопив її Сирота, не пускає. А вона смик – і вирвалась, тільки й лишила, що обруча золотого.

Перепливли кораблі море й вертають з одежею.

Пораділи усі та й питають:

– Що тобі, юначе, дати?

А той:

– Може, у вас є отакий келих?

– Ні, такого немає.

– Ну, що ж,– каже Сирота,– така вже моя доля.

Та й пішов далі. Усе царство перейшов, бачить – дорога й верби пообіч неї. А на одній вербі дівчина за коси підвішена. І така ж красуня, на ногах золоті черевички. Кличе вона юнака:

– Порятуй мене, зніми з верби, буду тобі дружиною.

– А як же тебе зняти?

– Підійди, а я стану тобі на плечі.

Він і підійшов, а дівчина як ударить його ногами, так і ввігнала в землю. Багатьох хлопців отак зі світу згубила. Але вирвався Сирота з землі, ухопився за неї. Дівчина полетіла, а один черевичок у Сироти лишився.

Помандрував він далі. Іде й іде, аж бачить – сад, а в ньому хата, й бабуся на призьбі сидить.

– Що ти робиш тут, бабусю? – питає Сирота.

– Чи бачиш, синку,– одказує йому та,– отой палац? Там живуть три сестри, я їм служу. Є у мене й хатина, й родина, а тільки викрали вони мене, щоб я тут поневірялась.

– А чи не можна подивитись на тих сестер, але так, щоб вони мене не побачили? – питає Сирота.

– Чому ж ні, – одказує бабуся.– Ходи покажу.

Та й повела його до високого замку.

Аж заходять сестри та й кажуть:

– Давайте вечеряти.

Сіли до столу, старша налила келиха й каже:

– Що ж, скажу слово. Покохала я колись царенка, та розгнівили мене батьки його. Взяла я його й убила. Щоночі беру й оживляю, а перед світом убиваю. А це десь узявся юнак один і подужав мене. Молодий він ще, а вже як виросте, таким лицарем буде, що на сім царств піде. Випиймо за нього!

– А я,– промовила друга сестра,одне царство голодом морила, а друге холодом. Але подужав і мене один юнак, навіть обруч із руки зняв. Що ж, славний лицар,, хай гараздує.

– Тож і не дивно,– вигукнула третя,– що він і в мене з ноги черевичка зняв. Хай лишиться йому на щастя, випиймо за ного здоров'я.

Вийшов тоді Сирота й каже:

– Що ж. налийте й мені, дівчата, хочу подякувати вам.

– Чого ж ти сюди прийшов? – питають його сестри.

Дивиться Сирота, а на столі такі келихи, які він шукав.

Келихи отакі шукаю.

Загадують старші сестри найменшій:

– Піди принеси йому хоч би й сорок.

Узяв Сирота ті келихи та й несе додому.

Заїхав до того царя, що одежі його людям дістав, та й каже:

– Оце тобі келих від мене.

Потім поїхав до того царя, що сина йому оживив.

– Ось,– каже,– й вам два келихи.

А сам задумався. Згадує, коли це він з дому поїхав, та скільки днів лишилося, щоб устигнути своїх побратимів визволити. Бачить, аж у нього тільки чотири дні лишилося, а додому хіба за дев’ять приб’ється. Сидить та й журиться, а цар, якому він сина оживив, і питає:

– Чого ти сумний?

– Як же,– каже,= мені не сумувати, коли двоє побратимів за мене гинуть, а я їх не можу вирятувати, бо дев’ять днів треба на дорогу.

– Не журися,– каже цар,– за дев’ять годин дома будеш, а поки що пий-гуляй.

Кличе цар Жар-птицю й каже, куди везти Сироту.

– За три години домчу його,– каже, – лише дайте мені всмак наїстися.

Дали їй дев’ять буйволів, з’їла вона й каже Сироті:

– Прив’яжися до мене вірьовкою міцно-преміцно. Бо тільки я свисну, то такий буревій зчиниться, аж гілля з буків сипатиметься.

Прив’язався Сирота. Полетіла Жар-птиця.

А Сиротининих побратимів уже й піп сповідає та причащає; вже й очі зав’язали, ось-ось скарати мають.

Налетіла Жар-птиця на попа та як ударить крилом, аж перевернувся бідолаха.

Побачили побратими Сироту, пораділи, а суддя наказав купця скарати, а все його добро братам віддати.

Та Сирота встав і каже:

– Не треба нам цього добра, роздайте вдовам та сиротам.

Такий банкет був потому, і я там пив. А додому прийшов, наче й не був ніде.