Читати книгу - "Страшний гість, алтайська казка"

Жив колись борсук. Удень спить, ночами на лови ходить. І от одного разу вночі борсук полював. Не встиг він насититись, а небокрай уже поблід. До схід сонця в свою нору поспішає борсук. Людям на очі не показуючись, від собак ховаючись, ішов він там, де тінь густіша, де земля чорніша. Підійшов борсук до свого житла й чує незрозумілі звуки:

– Хрр... Брр...

«Що воно таке?»

Сон із борсука втік, шерсть дибом стала, серце стукотом ледь ребра не поламало.

«Я такого ще ніколи не чув...»

– Хрр... Фіррліть-фію... Брр...

«Мерщій назад до лісу побіжу, звірів скличу, я один на один тут за всіх гинути не згоден».

І побіг борсук звірів на допомогу кликати:

– Ой, у мене в норі страшний гість сидить! Допоможіть!

Прибігли звірі, вухами до землі припали,з усіх ходів-виходів так і хуркає.

– Бррррррк, хрр, фію...

У звірів ноги замліли.

– Ну, борсуче, це твій дім, тобі першому й лізти.

Обернувся борсук – звірі довкруги стоять, заохочують:

– Лізь, лізь!

А самі від страху хвости підібгали.

«Що робити?» – думає борсук.

– Чого став? – дзявкнула лисиця.

Неквапом, знехотя підійшов борсук до головного входу.

– Хррр! – долинуло звідти.

Відскочив борсук до другого входу-виходу.

– Бррр!

Заходився борсук іще один хід рити. Прикро рідну домівку руйнувати, та що ти вдієш – з усього Алтаю люті звірі посходилися.

– Лізь, лізь! – підганяють.

Нарешті, ледь живий од страху, проліз він до своєї спальні.

– Хррр, бррр, фррр...

Аж то, розлігшись на м’якій постелі, голосно хрипів білий заєць. Звірі на ногах не вдержалися, лягли покотом.

– Від сорому куди тепер утечеш, борсуче? Проти зайця он яке військо скликав! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!

Борсук очей не підводить, сам себе лає:

«Чому одразу у дім не заглянув? Навіщо весь Алтай на ноги підняв?»

А заєць собі спить-хропе.

Розсердився борсук та як штовхне його:

– Йди геть! Хто тобі спати тут дозволив?

Прокинувся заєць – очі ледь не вискочили, перекосилися!

І вовк, і лисиця, рись, росомаха, дикий кіт – усі люті звірі тут...

«Ну,– думає заєць,– що буде, те й буде!»

І – плиг борсукові на лоб. А з лоба, як з горба, знову скік! – і в кущі.

Від білого заячого живота побілів у борсука лоб. Від задніх заячих лап зостались білі сліди на щоках.

Звірі ще голосніше зареготалися:

– Ой, борсуче, який ти вродли-и-ивий став! Ха-ха-ха!

– До води піди, на себе глянь!

Пошвендяв борсук до лісового озера, побачив у ньому своє відображення і заплакав:

«Піду ведмедеві поскаржусь!»

Прийшов і каже:

– Кланяюся вам до землі, дід ведмідь! Захисту у вас прошу.

Сам я сю ніч дома не був, гостей не запрошував. Голосне хропіння почувши, злякався... скількох звірів потурбував, сам свій дім порушив. Тепер, подивіться, від заячого білого живота, від заячих лап щоки в мене і лоб побіліли. А винуватець, не оглядаючись, утік. Розсудіть по правді.

Поглянув ведмідь на борсука. Відійшов поодаль – ще раз поглянув, та як зареве:

– Ти ще скаржишся? Твоя голова раніше чорна була, мов земля, а тепер білизні твого лоба й щік навіть люди позаздрять. Прикро, що не я на тому місці стояв, що не моє лице

заєць вибілив. Ось чого шкода! Егеж, шкода і прикро...

І, гірко зітхаючи, побрів ведмідь до свого барлогу.

А борсук так і живе з білою смугою на лобі й на щоках.

Кажуть, звик він до тих відмітин, навіть похваляється:

– Он як заєць постарався! Ми тепер з ним на віки вічні друзі.

Ну, а що заєць каже, того ніхто не чув.