Читати книгу - "Віл, лисичка та віслюк, туркменська казка"

Віл, лисиця та віслюк заприятелювали між собою. І от надумали вони помандрувати трохи. Віслюк з волом напасуться, а подруга лисичка щось уполює собі дорогою.

От заблукали вони в якесь провалля, а віслюк і каже:

– Ой, біда мені та й годі! Мушу хоч трохи поревіти, бо не витерплю більше.

– Друже ішачку, тут не можна галасувати. Хіба ж ти не знаєш? – злякалися віл та лисиця.– У нас і так хтозна-скільки ворогів, а ще як і ти заревеш, то лиха не обберемося.

Віслюк потерпів ще трохи і знову каже:

– Коли ж я більше не можу! – та як зареве.

– Хоч не реви з усієї сили, а потихеньку! – прохають його віл та лисиця.

Віслюк заревів тихіше: «А-а-а!» Тоді як зареве знову: «І-га-га!» – аж луна пішла проваллям. Дивляться друзі, а вже зграя вовків біжить, перемовляючись:

– Хто це там репетує? Де?

– Ой, лихо ж нам тепер буде! – закричали друзі і кинулись утікати.

– А що, друже віслюче, хіба ж не твоя дурна забаганка призвела нас до такої біди? – стали дорікати лисичка з волом. А тоді – нічого не вдієш – подерлися всі троє на дерево. А вовки й собі прибігли до того дерева, покрутилися довкола. Та ба – нікого не видно. Ото посідали вовки під деревом і дивуються:

– Куди ж це вони поділися?

А тим часом віл, який сидів на самісінькому вершечку дерева, каже своїм друзям:

– Ой, лихо мені, зараз упаду!

– Потримайся ще трошечки, друже, – вмовляє його лисичка,– бо не обберемося лиха.

Віл потримався ще трохи, а тоді як крикне:

– Ой, не вийшло! – Та як бебехнеться прямо на вовків.

– Хапай, воле, капосних вовків! Ми теж плигаємо!– закричала згори лисичка.

Вовки побачили вола й перелякалися до смерті. А як почули ще й лисиччині погрози, то залементували: «Ой! Ой!» – і кинулися врозтіч.

А друзі спокійнісінько повернулися додому.