Читати книгу - "Пузир, таджицька казка"

Був собі пузир, круглий ненажера-пузир. Котиться він якось дорогою, а назустріч йому кіт.

– Куди йдеш, волоцюго-коте?! – спинив його пузир.

Кіт нашорошив вуха, глипнув сердито й одказав:

– А тобі що до мене, надутий пузирище?!

– Я тебе з’їм!

– Ну й шибеник же ти! – каже кіт.– Ще побачимо, хто кого з’їсть. Та я тебе...– і не докінчив.

Пузир хап його – й проковтнув. Котиться далі. Дивиться, аж біжить песик.

– Гей ти, цуценя безпритульне, куди йдеш?! – питає.

– А тобі що до того, пузиряко злощасний?! – гавкнув песик.– Краще не сердь мене, бо розпанахаю тобі черево.

– Я тебе з’їм! – каже пузир.

– Ти?! Мене?! І не боїшся моїх гострих зубів? – ще дужче загавкав песик, аби налякати пузиря. А той йому:

– Я з’їв кота з гострими пазурами, а тебе й поготів! – Надувся й ковтнув песика.

Котиться пузир, котиться, а назустріч йому караван верблюдів, і в кожного верблюда на спині важка поклажа. Викотився пузир перед погонича й каже:

– Гей, караваннику, я з’їм оцього білого верблюда!

Погонич розсердився:

– Тікай геть з дороги, бо верблюд зараз приплюсне тебе до землі своїми ногами-подушками.

Пузир на те тільки засміявся.

– Я проковтнув кота з гострими пазурами, ковтнув пса з гострими зубами, а караван і поготів умелю.

Сказав це, надувся й глитнув верблюдів разом з поклажею та погоничем.

Котиться далі, аж доганяє чабана з чередою кіз і отарою овець.

– Стій, вівчарю! – гукає. – Дай мені одне ягня й одне козеня.

– Що ти робитимеш із ягням та козеням? – питає його чабан.

– З’їм! – відказує пузир.

– З’їси? Та я як уперіщу тебе цією гирлигою, з тебе саме дрантя зостанеться.

Почув пузир ці слова і так розлютився, що за мить поглинув чабана з козами й вівцями й покотився далі. Коли бачить – табун коней пасеться. Підкотився пузир до табунника й каже: – Гей, табуннику, дай мені добрячого скакуна! Я зробився дуже важкий, тому хочу сісти на коня й поїхати додому. А від мовиш мені, проковтну всіх твоїх коней.

Табунник посміявся з пузиря й каже:

– Слухай, пихатий пузирю, геть з дороги, бо покличу свого скакуна, то він як брикне тебе, так світ за очі полетиш.

– Побалакай мені! – огризнувся пузир, надувся й проковтнув табун разом із табунником.

Він уже ледве котився. Аж це трапилася йому бабуся.

– Агей, бабо, я тебе з’їм!

– Чого б ти мав мене їсти? – питає старенька.

– Така в мене вдача, що бачу – все їм!

Замислилася бабуся.

– Що ж, пузирику,– мовила,– нехай буде так. Але спочатку зайди до моєї хати, погостюй, відпочинь з дороги, перетрави те, що з’їв, а я ніде не дінуся.

Пузир погодився. Закотився до хати, вмостився на ковдрі, а старенька ще й подушку йому підмостила. Пузиря почав знемагати сон. А коли він міцно заснув, бабуся взяла скалку й штрикнула його в бік. Пузир луснув, а з нього повиходили кіт і песик, караванник із своїми верблюдами, чабан з козами й вівцями, табунник з табуном коней. Кіт і песик лишилися служити бабусі, караванник подарував старенькій білого верблюда з вантажем, вівчар – козу з козеням та вівцю з ягням, а табунник – кобилу з лошам.

Отак у бідної бабусі одразу стільки худібки стадо, і зажила вона, горя не маючи.