Читати книгу - "Яртигулак та розбійники, туркменська казка"

Якось завітав до Яртигулакового батька гість з далекого краю – славнозвісний караван-баші. Гостя посадили посеред двору на найбільшому й найм'якшому килимі.

– За довгі роки моїх мандрів,– сказав гість,– я не надбав маєтків, не наскладав золота. Є в мене єдине добро – білий віслюк, мій товариш і помічник. Разом з ним я виходив усі шляхи від славного Хорезму до прадавнього Харасану, і він так добре запам'ятав їх, що тепер сам знаходить дорогу серед піщаного моря пустелі. Нагодуйте ж його і прив'яжіть на ніч у надійному місці.

– Будь певен, друже,– сказав батько,– що в нашому аулі ніхто не скривдить твого помічника. Я прив'яжу віслюка за дувалом і накажу моєму синові, щоб постеріг.

Яртигулак став пильнувати білого віслюка, а той скуб собі травицю біля дувала.

Яртигулак дуже пишався тим, що йому доручили стерегти такий скарб. Він умостився на дувалі і безтурботно розгойдував ногами–йому було перед ким вихвалятися: до двору Яртигулака збіглися діти всього аулу. Вони милувалися оксамитною опанчею білого віслюка і не могли відвести погляду від гарної вуздечки зі срібними прикрасами, зробленими славнозвісними майстрами Ургенча. Дуже сподобався дітям цей віслюк. Вони наввипередки пропонували Яртигулакові постерегти віслюка разом з ним,– але де там! Він тільки покрикував на хлопців і не хотів ні з ким ділити такої честі.

– Дурди, куди пнешся! Не чіпай вуздечки, у тебе руки брудні!

– Агей, Гюль-Джемал! Не підступай близько до віслюка, він брикається.

Довго стояли діти на вулиці, милуючись білим віслюком. Але всьому настає край. Намилувалися вони та й розбіглися. А Яртигулакові стало нудно. І він, щоб не нудьгувати, заспівав пісню:

Гляньте лиш, який віслюк,

Знає він найдальший шлях.

Стереже його маля –

То джигіт Яртигулак!..

Яртигулак співав, а сонечко сідало все нижче й нижче. Вже й смеркло, але Яртигулак не злякався: він заспівав ще голосніше.

І раптом Яртигулак почув чийсь ніжний голос:

– Як любо ти співаєш! Чи не в соловейка навчився?

Глянув Яртигулак, аж стоїть дівчина – прекрасна, мов чарівниця-пері, а вбрана, мов квітка. Ніколи ще не бачив Яртигулак такої красуні. Але він не здивувався: то й що, коли сама донька хана чи падишаха прийшла глянути на чудового віслюка! Він уклонився дівчині й сказав:

– Підходь ближче, не бійся. Мій віслюк не брикається. Якщо хочеш, можеш погладити його.

Але дівчина навіть не глянула на віслюка, вона підбігла до Яртигулака й ніжно промовила:

– Хто може зрівнятися з таким, як ти, струнким джигітом! Хіба ж не про тебе співається в пісні, що врода твоя, мов місяць, осяває весь світ!

Такі слова Яртигулак почув уперше в житті, але він не розгубився, тільки поправив свої кіски й відповів:

– Якщо ти називаєш мене місяцем, то я скажу, що ти сонце. Коли ж ти мене назвеш сонцем, то я відповім, що в сонця тільки одне око, а в тебе їх двоє.

І Яртигулак засміявся. Дівчина теж засміялася, а потім дістала торбинку й напхала хлопчикові повен рот халви. А Яртигулак дуже любив халву. Та не встиг він її проковтнути, як красуня зникла, а разом з нею й віслюк.

Яртигулак хотів закричати, але в роті у нього було повно халви. Хотів погнатися навздогін, але впав з дувала й ударився так, що не міг устати. Тоді він заплакав.

На плач прибігла мати, і всі дізналися, що віслюка вкрали.

Старий караван-баші з горя не міг навіть слова промовити. Він смикав себе за бороду і стогнав.

– Заспокойся,– втішав його батько.– Я продам і дім, і верблюда й розплачуся з тобою.

– А я ткатиму килими вдень і вночі, та й купимо тобі ще кращого віслюка,– примовляла мати.

Але старого караван-баші годі було втішити. Яртигулак думав, що батьки сваритимуть його, проте ні батько, ні мати не сказали йому й слова. Адже вони добре знали давню приказку: «Кому поскаржишся на свою дитину?» Вони мовчали, а хлопчикові з того було ще тяжче.

Яртигулак заплакав: «Якби я не був такий гордий та не прогнав друзів, вони допомогли б мені стерегти віслюка і він стояв би й досі за дувалом та поскубував би травицю. Я сам у всьому винен».

Так подумав Яртигулак, витер сльози й нишком вийшов надвір. Усі вже спали, і його ніхто не помітив. А Яртигулак надумав шукати віслюка.

Довго блукав він пісками пустелі, дряпався по горбах, скочувався в пересохлі арики. Він плутався в колючій траві, провалювався по пояс у пісок, та ніде не знайшов і сліду віслюка.

Настала ніч, але місяць ще не зійшов. Яртигулак уже нічого не бачив. Він почав гукати віслюка, називаючи його найпестливішими іменами. Скоро хлопчик знемігся й упав на пісок. Він поклав собі чекати ранку. Хоч дуже хотілося додому, Яртигулак сказав сам собі:

– Краще вже я загину в пустелі від голоду й спраги, аніж повернуся додому ні з чим.

І раптом пустелею промайнув вітрець. Він підхопив хлопчика, мов суху билинку, й поніс понад землею. Яртигулак полетів. Він летів дуже довго. Вже навіть подумав, що ніколи не повернеться на землю, коли це трапилася гілка саксаулу, і Яртигулак зачепився за неї.

Якби поблизу йшла дівчина, то мовила б: «Це пташка».

Коли б ішов юнак, то сказав би: «Це стріла мисливця».

А йшов би старий дід, то глянув би на дерево та й прошамкотів: «Це торішній листочок».

Але це не була пташка, і не стріла, та й не листок. То був Яртигулак. Йому було дуже погано висіти на дереві головою вниз, він почав розгойдуватися та. й упав додолу. Пісок був такий м'який, а Яртигулак такий зморений, що відразу й заснув, наче багатій на пухових подушках.

Скільки він спав, ми не знаємо, але його розбудив стукіт копит. Хлопчик прислухався й почув розмову. Він знову подерся на гілку дерева й побачив, що на галявині саксаулового гаю сидять колом якісь люди, а посередині на прекрасному килимі сидить дівчина – чарівна, мов пері. Яртигулак відразу впізнав її. Він зрозумів, що ці люди – розбійники, а дівчина – їхній отаман.

Дівчина сказала:

– Яку здобич ви мені принесли?

Найвищий розбійник вийшов уперед і вклонився дівчині. Він сказав:

– Я був на базарі. Старий купець задрімав на порозі крамниці, і я взяв у нього сувій найкращого оксамиту.

І розбійник поклав оксамит до ніг красуні, а на зміну йому вийшов другий:

– Я був на майдані. Сам великий візир з почтом простував до палацу, а я зняв у нього з пояса шаблю, прикрашену діамантами.

І розбійник поклав шаблю до ніг красуні. Та ось вийшов третій і, зневажливо зиркнувши на товаришів, похвалився:

– Гляньте, що я приніс! Я побував у ханському палаці. Мотузяною драбиною дістався я до вікна лазні і, поки хан мився, вкрав його чалму.

Так сказав третій розбійник і поклав до ніг красуні білий шовковий завій, унизаний перлами.

Розбійники мовчали, вражені зухвалістю свого товариша, але красуня тільки посміхнулася:

– Всі троє ви не змогли вчинити того, що зробила я!

Здивувалися розбійники, а дівчина вела далі:

– Скільки разів ми губили шлях у пустелі! Скільки наших розбійників загинуло, заблукавши у чорних пісках! Ось чому я день і ніч вистежувала білого віслюка старого караван-баші. Цей віслюк знає всі дороги в пустелі, він іде попереду коней та верблюдів і завжди приводить людей до води чи прохолодного затінку дерев. Я таки вистежила його. Ось він!

І вона показала рукою на саксауловий гай, де стояв білий віслюк.

Яртигулак завмер від подиву, а дівчина засміялася.

– Я обдурила нерозумне хлоп'я! Я закрутила йому голову облесливими словами! І вкрала у нього з-під носа віслюка, рівного якому немає від Хорезма до Хорасана.

Цього Яртигулак знести не міг. Він виламав гостру очеретинку, підкрався до дівчини й боляче штрикнув її. Красуня заверещала й напалася на розбійників:

– Зухвальці! Хто наважився доторкнутися до мене! Признавайтеся! Я не подарую винному!

Розбійники попадали на коліна й почали благати:

– Ханум-джан! Помилуй нас, ніхто до тебе не доторкався, це тобі здалося!

Та раптом найвищий розбійник заревів, мов скажений верблюд, і навідліг ударив свого сусіда:

– Як ти смієш штрикати мене?

А Яртигулак кольнув уже другого, третього розбійника.

Здобичники накинулися один на одного, й зчинилася така бійка, що пісок ставав стовпом, а земля ходором ходила.

Даремно хотіла дівчина розборонити їх, вони навіть не чули її крику.

А Яртигулакові тільки цього й треба було. Він одв'язав віслюка, виліз на нього й погнав геть від саксаулового гаю.

Віслюк скакав, мов вітер, а Яртигулак усе підганяв його:

– Вйо, вйо! Ну ж бо, друже, хутчій, бо загинемо обоє!

І віслюк, притиснувши вуха, мчав уперед, аж курява стелилася хмарою.

Чує Яртигулак, що погоня вже близько. Як не квапився віслюк, його наздогнав баский вороний кінь, бистрий, мов вихор.

– Стривай, упертий віслюче! – закричала розбійниця.– Як ти наважився відв'язатись і втекти від своєї хазяйки!

Розбійниця гримала на віслюка, бо Яртигулака вона, звичайно, не помітила.

Розбійниця прив'язала повід віслюка до свого сідла й погнала коня до саксаулового гаю. Яртигулак виліз з-під опанчі й поповз по спині віслюка. Ось він уже на голові, вже вхопився за вухо віслюка. А потім спритно вхопив рукою волосину з кінського хвоста й щосили смикнув. Кінь заржав від болю й став дибки. Вершниця похитнулася й випала з сідла. А кінь, віслюк та Яртигулак помчали далі. Коли огир заспокоївся, Яртигулак плигнув йому на спину й помчав до рідного аулу.

Правду кажуть люди: у сміливого джигіта халат не порветься, а кінь копита не зламає.

Був пізній вечір, коли Яртигулак зайшов у дім. На землі біля вогню, охопивши голову руками, сиділи батько, мати і старий караван-баші.

– Біда не сама ходить,– сказав батько.– Спочатку пропав віслюк, а це і син!

– Я тут! – крикнув Яртигулак. Він підбіг до батька й одним стрибком опинився в нього на долоні.

Мати хотіла посварити хлопця за те, що він без дозволу втік з дому, коли в полі стільки роботи. Але в цю мить у дворі заревів віслюк, батько та старий караван-баші радісно засміялися, а мати притиснула Яртигулака до серця.

Оце і вся казка.

Але ти тепер бачиш, як погано комизитися і відмовлятися від допомоги друзів, якщо вони пропонують її від щирого серця.

* Яртигулак – хлопчик-мізинчик.

* Ханум-джан – люба пані.