Читати книгу - "Зажерливий піп, вірменська казка"

Якось узяв бідняк свій кетмень та й подався спозаранку до лісу корчувати пеньки на дрова. Викорчував пеньок, глип – аж під ним величезний глек золота. Як угледів бідняк те золото, то й остовпів. А тоді й метикує, як би те золото та додому перенести. Пішов, став край дороги. Нараз бачить – іде піп, а поперед себе семеро лошаків жене.

«Щастя йде, ще й друге веде,– подумав бідняк,– батюшка одвезе моє золото під самісіньку хату й нікому і словом не прохопиться».

Підійшов піп ближче, бідняк і каже йому:

– Батюшко, так оце мені поталанило, що вас побачив, так поталанило!

– А що таке? – питає піп.

– Колись, солоденький батюшко, як мій дід помирав, він заграбастав усе наше золото та й прикопав у лісі. А я оце знайшов і вже сьомий день стою при дорозі. Сила-силенна люду пройшло, а мене все недовіра бере, щоб комусь відкритись. Та оце вас уздрів і наважився, бо ви ж, батюшко, людина божа, то й не розголосите нікому про скарб.

– Таки-так, божа, божа,– з нетерплячки перебив його піп,– мерщій показуй, де ж те золото.

Домовилися, що піп відвезе скарб до бідняка, а за це йому перепаде сім золотих, і подалися вже вдвох до лісу. Витягли золото, понасипали в лантухи так, щоб на кожного лошака по лантухові, та й рушили. Ще й з лісу не вийшли, як у попа збаламутилося на душі

– Сину мій,– каже він біднякові,– надто вже мізерна моя пайка.

Пройшли вони ще трохи, знову збурилося в попа на душі.

– Ні, синку, а таки мізерна моя пайка.

– Та беріть уже собі, батюшко, п’ять лантухів, а мені нехай два, тільки лошаків підганяйте.

Трохи перегодом піп знову своєї заводить:

– Ні, синку, що не кажи, а таки нікчемна моя пайка.

Махнув рукою селянин:

– Та хай уже вам усі лантухи ще й вогонь небесний на додачу, тільки женіть лошаків.

Проходили вони повз джерельце, і селянинові захотілося пити. А серед знайденого скарбу був ще й золотий келих. Селянин узяв його і поклав нищечком за пазуху. Біля джерела селянин витяг той келих, напився води. А піп примітив золото та й просить:

– Синку, дай і мені води ковтнути.

Напився піп, а келих собі під рясу. Каже:

– Я піп, тож мені чаша за моїм саном належить.

Урвався тут біднякові терпець, узяв він жменю піску та сійнув попові межи очі. Схопився піп за очі, а селянин відібрав у нього келих, ще й лошаків пригнав до свого дому. Так і живе, лиха не знає.