Читати книгу - "Пеетер-Безштанько, естонська казка"

У сиву давнину в глушині жив заможний кмітливий хуторянин. Було в нього три сини. Двоє старших – розумні, а найменший, Пеетер,– дурень.

Коли Пеетерові виповнилося п’ятнадцять років, помер батько, а Матсрі не стало ще раніше. Перед смертю батько запросив до себе синів і сказав їм:

– Любі діти! Ви бачите, що я вже немічний і недовго буду з вами. На цьому світі бог був ласкавий до мене, і я нажив собі багатство. Це все я заповідаю вам. Коли помру, чесно поділіть майно між собою і не сваріться. Ти, Яан, як найстарший, візьми Пеетерову частку, поки він стане повнолітнім, бо він ще молодий, нерозумний і не зможе дати лад своєму багатству.

Поблагословив батько синів та й помер.

Незабаром старші брати одружились і зажили тихо й мирно, обробляючи своє поле й вирощуючи худобу, а Пеетер жив при них і допомагав по господарству.

Та ось Пеетер став парубком і сказав братові:

– Милий брате! Я вже дорослий, а в мене досі немає штанів, і мене прозивають Пеетером-безштаньком. Дай мені з моєї частки одну корову. Я продам її на базарі, куплю собі штани, та й місто подивлюся.

Яан одразу ж дав корову. Пеетер залигав її і, пританцьовуючи від радості, повів до міста.

Дорога пролягала через великий ліс. Невдовзі Пеетер прийшов до двох кривих беріз, що росли при дорозі. Берези поскрипували од вітру.

Пеетер подумав, що берези щось говорять до нього, зупинився та й питає:

– Що ви кажете? Може, хочете купити мою корову?

Берези покивали верхівками.

– Я розумію, ви хочете купити мою корову, але не маєте грошей.

Дерева знову гойднули віттям, наче стверджували Пеетерові слова.

– Ну що ж, продам корову в борг, але глядіть: щоб через рік гроші оддали! – мовив Пеетер, прив’язав корову до берези і повернувся додому.

Минув рік, і Пеетер пішов по свої гроші. Але, на превеликий жаль, ні беріз, ні корови не знайшов. Там, де росли дерева, стирчали самі пеньки. Розгніваний Пеетер став проклинати своїх боржників:

– Ох ви, поганці! З’їли мою корову ще й у землю сховалися, коли я прийшов по гроші! Ну, начувайтесь, я витягну вас із вашої нори!

Він смикнув один пеньок і вирвав з корінням. І сталося диво! У ямі був великий казан, наповнений золотими й срібними монетами. Побачивши стільки грошей, Пеетер мовив до пенька:

– Чи не я казав, що витягну вас із нори! Тепер самі бачите, що з таким, як я, краще не жартувати!

Пеетер набрав грошей у пазуху, решту закопав і пішов додому.

Дорогою Пеетер здибався з тим самим паном. Пан забрав увесь скарб.

– Чи там що-небудь лишилося? – запитав Пеетер.

Багатій хотів сказати: «Ще є!», але тільки пробелькотів щось незрозуміле, бо він і в рота набрав повно монет і не міг як слід говорити. Почувши таку відповідь пана, Пеетер подумав, що той проклинає його, схопив багатія за петельки і гримнув:

– Як ти смієш мене лаяти! А я ще скарб тобі показав! Ось я тобі покажу, як збиткуватися з мене! – і Пеетер так гупнув пана об землю, що той віддав богові душу. Тоді хлопець витрусив з панових кишень гроші, пішов додому й розповів усе братам. Ті почули про вбивство і страх перелякалися: що ж тепер буде, коли дізнається влада. Старші порадились і, щоб не знав Пеетер, пішли до лісу й поховали багатія.

Повернувшись додому, брати забили старого цапа так, щоб Пеетер не бачив, поклали його в льох і сказали найменшому:

– Того чоловіка, що ти сьогодні вбив, ми принесли й поклали в старому льосі.

Другого дня пана вже розшукували по всіх усюдах. Прийшли і на подвір’я братів та й запитали Пеетера: 

– Пеетере, ти, може, бачив нашого пана? Вчора він зник невідомо де.

– Одне падло я вчора забив,– одказав Безштанько, – не знаю, може, це й ваш пан. Брати поклали мерця в старий льох.

Шукачі звеліли Пеетерові:

– Винеси його звідти, ми поглянемо, чи то наш пан.

Парубок негайно поліз у льох, а тоді питає:

– А у вашого пана була борода?

– Так! – ствердили слуги.

– А у вашого пана були роги? – поцікавився Пеетер.

– Не було!

– А хвіст у пана був? Бо цей з хвостом!

– Не було! –розсердилися шукачі.–Ти все ж винеси, ми поглянемо, що там у тебе за диво!

Коли Пеетер виніс тушу козла, слуги перепитали:

– Оце і є той, кого ти вчора забив?

– Саме він! – кивнув Безштанько.

Слуги пішли своєю дорогою, і на цьому все скінчилося. Скоро Пеетер пішов у місто і купив собі штани. Одягнув їх і відразу став таким розумним, як і всі люди.

За знайдені гроші Пеетер купив собі хутір, одружився й зажив тихо й мирно, обробляючи своє поле і вирощуючи худобу.