Читати книгу - "Чому я нічого не маю, литовська казка"

Жив собі один парубок. І такий уже він був бідний, що нічогісінько в світі не мав. Одягнувся він одного разу як міг і пішов у світ. Кого не зустріне, то й питає:

– Чого я нічого не маю?

– А якусь роботу маєш?

– Ні, не маю.

– Коли роботи не маєш,– відповідають йому,– то звідки ж у тебе щось буде?

Іде бідняк далі і все питає кожного стрічного, чого в нього нічого немає. І прийшов він до одного міста. Іде собі, роздивляється, аж у саду король з королевою ходять. Підійшов він до короля та й питає:

– Чого я нічого не маю?

– А ти вмієш писати, читати чи щось інше робити?

– Ні, не вмію.

– То як же ти щось матимеш, коли нічого не вмієш робити.

Іде бідняк далі, бачить: біля дверей палацу сидить королівна і тче пояси. Підійшов він до неї і питає:

– Чого я нічого не маю?

– А ти одружений?

– Ні, ще не одружений.

– То оженися і матимеш дружину,– відповіла йому королівна.

Засміявся бідняк і пішов собі далі. Куди він дружину подіне, коли й сам нічогісінько не має.

Побачив король, що бідняк сміється,– захотілося йому довідатися, що йому королівна сказала.

І питає він у королівни:

– Що питав у тебе той парубок?

– Та питав, чого він нічого не має.

– А що ж ти йому відповіла?

– Не скажу.

– Скажи!

– Не скажу.

Хоч як примушував король дочку, вона нічого йому не сказала. Тоді звелів король розшукати того парубка. Знайшли бідняка, привели до короля. Король його й питає:

– Що ти питав у королівни?

– Питав, чого я нічого не маю.

– А що ж вона тобі відповіла?

– Оженися, то матимеш дружину!

Як розгнівається тут король на дочку!

– Як так,– каже,– він ще не одружений і то бідно живе, а що ж буде, коли він жінку приведе та дітей діждеться?.. Коли ти йому таку раду дала, то іди й живи з ним!

І вигнав король свою дочку разом з тим бідняком. Прийшли вони до іншого міста. Тут королівна й мовить біднякові:

– Я перевдягнуся в іншу одежу, а ти віднеси моє королівське вбрання до того купця, в якого мій батько завжди усе купує, і продай за стільки-то і стільки-то карбованців. Коли він питатиме, чия це одежа, скажи, що твоєї дружини.

Поніс бідняк оте вбрання до купця, сказав ціну, а купець і питає:

– Де це ти таке вбрання взяв?

– Це моєї дружини.

– Ти його украв!

– Це моєї дружини,– знову відповідає бідняк.

Розгнівався купець, покликав стражників і велів арештувати парубка.

– Де ти це вбрання взяв? – питає начальник стражі.

– Це моєї дружини.

– Коли справді це вбрання твоєї дружини, – каже купець,– я віддам тобі все своє майно.

– Гаразд!

Забрали бідняка, а купець підписався, що віддасть усе своє майно, як справді одежа належить дружині бідняка.

– А де ж твоя дружина?

– Там, за містом, чекає, коли я повернуся.

І повели купця й бідняка до королівни.

Як тільки побачили її, відразу ж усі впізнали, що то королівна, а вона їм і каже:

– Чого ви знущаєтеся з нього? Це ж мій чоловік.

Зажурився купець і мусив віддати біднякові усі свої статки.

Переселився бідняк з королівною до купцевого будинку.

Все вони мали, чого тільки бажали, бракувало тільки грошей.

Виткала тоді королівна пояса, вишила самоцвітами і звеліла чоловікові понести той пояс продати. Прив’язав він пояс на тичку (знаєте, як простий чоловік) і носить по місту. А в тому місті ніхто не мав таких поясів. Побачив один купець, що продається пояс, і питає:

– Де ти взяв цей пояс?

– Це моєї дружини.

– Украв, зізнайся!

– Це моєї дружини.

Тут підійшли ще купці. І всі як один торочать, що пояс крадений. А бідняк одне:

– Це моєї дружини.

Склалися тоді усі купці по дві тисячі й кажуть:

– Як справді це пояс твоєї дружини, то гроші залишаться тобі.

А коли бідняк привів купців до королівни, вона на них насварилася, чого до її чоловіка даремно чіпляються. Злякалися купці, віддали біднякові ті гроші, що склалися, і повернулися ні з чим. Тепер у подружжя всього вдосталь: і грошей, і всякого добра.

Живе бідняк із королівною і не журиться. От послав король своїх слуг до купця, в будинку якого стали жити королівна зі своїм чоловіком, щоб дали йому стільки-то і стільки-то товару.

– Хай сам король приїде,– каже королівна, – інакше не дамо!

– Повернулися слуги й розповіли про все королеві: так і так, мовляв, не хоче купець дати товарів.

– Хай,– кажуть,– сам король приїде.

– Як? Невже так і сказав: «Хай сам король приїде»? Добре! Запряжіть коней.

Запрягли. Поїхав король. А королівна, знаючи гарячу батькову вдачу, одягла наспід залізну одежу. Приїхав король, зіскочив із брички й прямо до королівни. Та як вдарить мечем. А меч і відскочив. Тоді тільки він отямився і впізнав свою дочку. І дуже здивувався.

– Як ти тут,– каже, – опинилася?

– Так і так,– розповіла королівна батькові, як усе сталося.

– Твоя правда, – мовив король, переписав їм половину своєї землі, і того ж самого вечора справили весілля.

На тому весіллі і я був: у кужелі сидів і на гостей глядів, а що бачив та чував – слово в слово записав.