Читати книгу - "Небачена й нечувана казка, литовська казка"

В одного батька були три сини – два розумні, а третій дурний. Надумали вони усі втрьох у світ іти, щастя шукати. Розумні пішли одною дорогою, а дурень – іншою. Пройшов дурень трохи й давай до них гукати:

– Агей, брати! Ідіть сюди, подивіться, що я знайшов!

А брати й кажуть:

– Ходім побачимо, може, той дурень справді щось путнє знайшов.

Прийшли до нього й питають:

– Ну, що ти тут знайшов?

А він їм показує зуб із борони та й каже:

– Чи не бачите, брати, який це добрячий рожен лося смажити?

Ті два сплюнули та й кажуть:

– Дурень дурнем і зостанеться. Ні лося немає, ні чого іншого, а вже радіє, що зуба з борони знайшов – добрий рожен, буде чим лося смажити.– І пішли своєю дорогою.

Третій брат ще трохи пройшов і знову гукає:

– Братики, братики! Ідіть-но сюди, я ще знайшов!

Радилися, радилися брати – то йти, то не йти, та й знову:

– Ходімо, чи що, може, той дурень і справді щось путнє знайшов.

Підійшли, дивляться, аж дурень стоїть біля сухої верби й гукає. Вони його й питають:

– Ти чого галасуєш? Що там ще знайшов?

– Гляньте, братики, яке це сухе дерево – лося смажити!

– Зв’яжися з дурнем: ще ні лося, нічогісінько, а він уже репетує... Ходімо своєю дорогою!

І знову рушили вони своєю дорогою, а дурень своєю. Незабаром дурень знову гукає:

– Гей, брати, братики! Ідіть-но сюди хутчіш! Дивіться, що я знайшов!

– Коли вже він так уперто кличе й кличе, то, може, сходимо, глянемо, чи що, може, й справді він щось путнє знайшов.

Прийшли й питають:

– То що ж цього разу ти знайшов?

А він їм:

– Дивіться – лось!

Одразу ж того лося разом убили, принесли ту суху вербу, той рожен – із борони зуб, але ні в кого з братів сірника немає. Дивляться: недалеко вогник блимає – вогнище горить. Один із розумних братів швиденько подався туди, дивиться, аж палить те вогнище бридкий, потворний дід. Він тому дідові й каже:

– Діду, дай мені вогню.

А дід:

– Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді я тобі й

дам вогню, а не розкажеш – виріжу на твоїй спині пасок шкіри.

Брат і так і сяк, мик, мик, але нічого не виходить. Дід йому й викраяв пасок на спині. Повернувся брат без вогню

Пішов другий брат вогню просити. І з ним таке саме сталося. Дід до нього:

– Розкажи мені нечувану й небачену казку, тоді й дам тобі вогню, а не розкажеш – виріжу на спині паска.

Той розказував, розказував, та так нічого й не розказав. І в нього дід на спині злупив паска. Нарешті йде вогню просити дурень. Дід йому знову те саме:

– Розкажи мені казку нечувану й небачену, то дам вогню, а не розкажеш – виріжу тобі пасок на спині.

Але дурень йому й каже:

– Я тобі розповідатиму, але ти мені не скажи «брешеш».

Бо як скажеш «брешеш», то я тобі на спині пасок викрою.

Дід погодився.

Тут дурень і почав:

– Іду я та й іду лісом, аж бачу – дупло; вилажу, дивлюся-дивлюся – а в ньому дятлята. Я в те дупло заліз, усіх дятлят перебив, общипав, випотрошив, розвів вогонь, обсмалив їх, посмажив і поїв. Хочу вже вилізти із дупла й не можу. Сходив додому, приніс сокиру, прорубав більшу дірку й виліз. Потім знов іду та й іду тим лісом* слухаю, коли це чую – гримить, тріщить, свистить, гуде й усе ближче й ближче до мене; дивлюся-дивлюся – аж то дев’ять сарн на одній нозі скачуть. Я по тій нозі торох, а вона – трісь і переламалася. Я сарнам голови поодкручував, шкури на себе понатягував і далі рушив. Знову іду й іду лісом, чую – щось пищить, виє, свистить, дзижчить. Дивлюся-дивлюся – дев’ять вовків одну бджолу ріжуть. Я тих вовків прогнав, бджілку спіймав і поніс із собою. Бджілка принесла мені повні шкури із сарн меду. Іду й іду собі далі, приходжу до річки. Коли переходив кладкою – в річку упав. Сім сарнових шкур з медом шубовснули в воду, мед і розтав. Що мені робити?! Стільки солодкої водички, а пити нічим. Подумав-подумав та й зняв у себе череп з голови. І як став ту водичку пити, як став пити! Пив, пив, доки вона солодка була. А тоді знову далі рушив. Іду собі та й іду, а всі люди з мене сміються. Дивуюся: чого це вони з мене насміхаються? А вони й кажуть: «Подивися, чоловіче, у тебе ж на голові черепа немає!» Я мац себе за голову – а всі пальці так і вгрузли в мозок. Плюнув я й пішов назад. Узяв свій череп, надів на голову й рушив далі. Тепер у мене залишилося три шкури із сарн, повнісінькі меду, а в семи шкурах самі стільники з воском. Я з того воску зліпив кобилу, сів на неї верхи і їду собі. Приїхав до корчми, не маю чим кобилку прив’язати. Тоді я відламав гілку з верби, пристромив кобилку до землі – вона й стоїть. Зайшов до корчми – порожньо, н кого немає. Вернувся до своєї кобилки. Дивлюся-дивлюся, а та верба, що я нею кобилку пристромив, виросла аж до самого неба. Як почав я на ту вербу дертися,– ліз, ліз і виліз на самісіньке небо. Хутенько всі три шкури із сарн, повні меду, поніс богові й віддав. А мені пан бог подарував сім корів. Я всі сім і пригнав до тієї дірки, якою виліз на небо. Дивлюся, а моя кобилка з вербою пішла попаски в бік од дірки. Думав-думав, Що ж мені тепер робити? Погнав я корів до святого Петра й поміняв їх на сім мішків полови. Та як став із тієї полови вірьовку плести, як став плести! І таки сплів. Забив кілок, прив’язав до нього вірьовку й ну спускатися вниз. Спускався-спускався, аж тут не вистачило вірьовки,– так і повис у повітрі. Невд'овзі приїхали вершники й розпалили прямо піді мною вогнище. Вискочила з полум’я іскра, потрапила прямо на мене й випалила у моємі лобі дупло. Згодом прилетів бджолиний рій, сів у те дупло, і стали бджоли мед носити. Носили, носили бджоли мед, і зробився я дуже важкий. Вірьовка не витримала, тріснула, і я впав прямо в пекло.

Дід у нього й питає:

– І що ж ти в тому пеклі бачив?

А дурень йому:

– Дивлюся-дивлюся – мій батько на твоєму батькові верхи із пекла їде!

Дід як зарепетує:

– Брешеш! Цього не могло бути!

Тут дурень йому відразу аж два паски на спині й викраяв, приніс братам вогню – підсмажили вони лося, і всі добряче понаїдалися.