Читати книгу - "Дев’ятеро ледацюг і один моторний, узбецька казка"

Чи було, чи й не було, але за старих часів жили собі десятеро братів. Дев’ятеро були страшні ледацюги, а один – Моторний. Усі десятеро стельмахували, майстрували гарби для селян та городян.

Дев’ятеро ледацюг мешкали неподалік міського ярмарковища, а Моторний – десь на околиці міста.

Дев’ятеро ледацюг протягом дня на превелику силу виготовляли одну гарбу, а Моторний за день робив дев’ять гарб.

Збігали дні.

Базарний люд сварив дев’ятьох ледацюг за погані гарби і хвалив ті, що їх змайстрував Моторний. Слава про його гарби передавалася з вуст до вуст, ціна на них підскочила, а змайстровані ледацюгами ніхто вже не хотів купляти.

Дев’ятеро ледачих братів похнюпили голови, не знаючи, що їм робити. Думали вони, гадали, і нарешті один із них вигукнув:

– Надумав! Зараз я піду до Моторного і стану хвалити нашу працю. Скажу, що кожен з нас робить за день дев’ять гарб, а всі разом ми щодня виготовляємо вісімдесят одну гарбу. Скажу, грошей у нас стільки, що ми не знаємо, куди їх подіти. От ми й надумали, мовляв, тебе до себе в гурт запросити; самому тобі доводиться добре пріти, а з нами трошки й перепочинеш. Він погодився, я його приведу з собою, кілька днів він поживе з нами, а ми за цей час поспродуємо наші гарби упереміж з тими, що він змайструє.

– Добре надумав! – загули ледацюги, яким сподобалася ця думка.

Незабаром один із них подався до Моторного.

– Братику наш! Ми тебе дуже жаліємо. Подумай сам: людині досить одної перепічки, щоб у шлунку не бурчало, а ти з ранку до вечора працюєш, спочинку не знаєш. Навіщо воно тобі? Ходімо краще до нас. Ми вдев’ятьох за день робимо вісімдесят одну гарбу, а ціна стоїть на них зараз добра. Ходімо, вкупі житимемо, вкупі працюватимемо! – Добре довелося ледацюзі язиком помолоти, доки умовив брата.

Поклав Моторний своє добро на одну з дев’яти зроблених напередодні гарб і поїхав до ледацюг. Брати звільнили для нього кімнату і, не гаючи часу, прийшли до нього в гості. Відтоді щодня й щовечора в кімнаті Моторного гуляли брати, ласі на частування. Минув якийсь час, і в Моторного не лишилося грошей. Він не журився, а знову заходився майструвати гарби. Але брати-ледацюги підмовили його працювати спільно.

Була саме спека, і ледацюги поховалися в затінку. Біля верстата лишився один Моторний. Туго обмотавши чоло хусткою, він узявся до праці. Увечері порахували зроблене. Виявилося, що Моторний зробив дев’ять гарб, а ледацюги одну. Здивувався Моторний, але не сказав нічого. На ярмарку гарбу, змайстровану ледацюгами, ніхто не схотів купляти, а змайстровані Моторним розхапали в одну мить.

Спершу Моторний дратувався з поганої праці ледацюг, потім хотів навчити їх працювати, але збагнувши, що брати безнадійні нероби, покинув їхню домівку й подався на свою околицю. І знову заходилися ледацюги міркувати, як їм вивернутися. Пересварилися, перечубились, але, нарешті, хтось із них знову вигукнув:

– Надумав! Сьогодні вночі треба спалити гарби, змайстровані Моторним, тоді завтра на ярмарку будуть тільки наші гарби і ціна на них підскочить.

– Чудово! – погодилися всі дев’ятеро.

Як умовились, так і вчинили. Моторного не було вдома: він саме подався до кишлаку збирати гроші за спродані гарби.

Коли вранці він повертався додому верхи на віслюкові і з мішком золота, його перестрів знайомий і, співчуваючи, розповів про лихо: від гарб тільки попіл залишився.

– Сталося, то й сталося, аби не верталося! – мовив Моторний і, мов ніякого лиха не було, поїхав далі.

Минаючи оселю ледацюг, він прибрав-веселого вигляду, навіть завів якоїсь пісні. А ті саме лаштувалися на ярмарок продавати свої гарби. Зачувши, як виспівує Моторний, вони щиро здивувалися.

– Салом, Моторний, як тобі ведеться? Ми чули, що тобі гарби спалили, це правда?

– Правда. Їх давно вже треба було спалити, та в мене рука не піднімалася на власну працю. На щастя, знайшлися добрі люди, що спалили їх. А мені саме потрібен був попіл від спалених гарб.

– Попіл від спалених гарб?

– Еге ж, хіба ви не чули? На ярмарку попіл від спалених гарб міняють на золото. Мішок на мішок. Ось, погляньте самі,– Моторний розв’язав мішок і показав їм золото, – бачите, скільки наміняв?

Ледацюгам запаморочилися голови. Посперечавшися трохи, вони спалили свої гарби, позгрібали попіл у мішки й подалися на ярмарок.

– Кому потрібен попіл від спалених гарб? – заходилися вони кричати, як тільки прийшли на ярмарковий майдан.

– Мішок золота за мішок попелу! Налітайте, покупці!

Люди реготалися з ледацюг, мало животи в них не потріскали; а тоді взялися за ломаки й вигнали нероб з ярмарку.

Розлючені повернулися брати додому й домовилися помститися Моторному. Опівночі подалися ледацюги до Моторного, а того знову не було вдома. Не знаючи, яку шкоду вчинити, вони стали лупцювати кийками осла, доки той упав і здох. Перелякані ледацюги повтікали додому.

Вранці повернувся Моторний додому – бачить, лежить здохлий осел. Посумувавши трохи, він витяг його на гарбу й поїхав у поле.

Там стояла велика скирта пшениці, що належала лихвареві Салімбаю. Під’їхав Моторний ближче, взяв свого віслюка й притулив до скирти. Здаля видавалося, ніби осел скубе пшеницю. Саме так і подумав Салімбай, який сидів неподалік і снідав. Побачивши чужого віслюка у шкоді, він розлютився й закричав, щоб прогнати його. Але осел начебто й далі ласував пшеницею. Нічого не підозрюючи, Салімбай підбіг і уперіщив віслюка замашною ломакою. Осел повалився, і в цю мить здалеку почувся зойк Моторного.

– Вай-вай, навіщо ти, баю, убив мого віслюка?

Бай і сам злякався того, що сталося, і ну благати:

– Любий сусідоньку, не кричи так! Твоєму віслюкові, мабуть, судилося саме сьогодні померти. Що сталося, те сталося. Чи не краще залагодити все так, щоб ніхто про це нічого не знав?

– Як це, щоб ніхто не знав! Ти мені заплатиш за мого віслюка! А ні, то я й тебе живого не залишу! – гукнув Моторний і, схопивши Салімбаєву ломаку, замахнувся на лихваря.

– Стій, зупинися! Я заплачу тобі за твого віслюка. Що тобі за нього дати?

– Золота,– відмовив Моторний. –Цілий мішок.

Бай і на те згодився, аби тільки не втратити пошани заможних людей. Забравши золото, Моторний завернув гарбу додому. Незабаром його перепинили ледацюги.

– Салом, любий наш братику!

– Привіт і вам, ледацюги!

– Як воно тобі ведеться, що нового?

– Новин ціла купа, – відказав Моторний.– Цієї ночі помер мій віслюк, і я надумався одвезти падло на ярмарок. А там саме попит на дохлих віслюків, от і везу додому мішок золота.

Ледацюгам очі рогом полізли від заздрощів. Мріючи в будь-який спосіб забагатіти, вони порізали своїх віслюків і повезли падло на ярмарок.

– Кому потрібні дохлі віслюки? Міняємо на золото дохлих віслюків!

Люди на ярмарку посміялися, а тоді обурилися:

– Що ж це за неподобство, уже й падло починають продавати?!

Відлупцювали ледацюг ярмарчани, вигнали їх геть за межі майдану. Ох і розлютилися цього разу ледацюги! Кинулися до Моторного додому. А той побачив, що їх дев’ятеро біжить до нього, та й дременув за місто. Тікаючи, Моторний наскочив на бая, що саме пас отару на тисячу овець.

– Ти чого тікаєш? – спитав той Моторного.

– Ой, ніколи казати... Тікаю, бо мене падишахом хочуть настановити...

– І ти тікаєш?.. Боже, це ж треба, щоб такі йолопи на світі жили! Нехай вони мене за падишаха візьмуть.

– Правда? То давайте скоренько перевдягнемося. Ось моє вбрання, а ви давайте мені своє. А перевдягнетесь, то біжіть помалу, щоб вони вас наздогнали.

За кілька хвилин наспіли ледацюги.

– Чи не бачили ви тут утікача? – спитали в перевдягненого Моторного, який ще й обличчя затулив рукавом халата.

– А оно він біжить! – показав Моторний.

Наддали ходи ледацюги, схопили бая, скрутили йому руки й ноги, зав’язали в лантуха й кинули в річку.

Вдоволені ледацюги поверталися додому. Раптом, не знати звідки, іде живий-живісінький Моторний, та ще й жене поперед себе величезну отару овець.

Побачивши його, ледацюги мало з глузду не з’їхали.

– Звідки це ти сунеш? – спитали вони.

– І не питайте,– відказав Моторний, зітхаючи.– Ще вранці я не знав, що вдень стану власником овечої отари на тисячу голів.

– Як же це ти зумів? – пороззявляли роти ледацюги.

– Дуже просто,– став розповідати Моторний. – Уранці якісь люди погналися за мною. Я, звісно, кинувся тікати, але вони мене зловили, скрутили руки й ноги, засунули в лантуха і кинули в річку. Ну, потонув я... Аж тут... вай-вай!.. Виявляється, на дні річки незліченні отари овець ходять!.. Щойно я спустився на дно, підходять до мене вівці й кажуть: «Нам господар потрібен. Якщо ти згоден стати господарем, скажи, на скільки голів отару хотів би мати?» Ну, я їм і кажу: «Тисячі голів для мене досить». Тої ж миті проти мене стала отара, і я вийшов, на берег річки.

– Братику наш,– мало не заплакали ледацюги,– скільки ми добра вже тобі зробили! Допоможи ж і ти нам. Кинь і нас у річку, щоб і ми придбали собі по отарі.

– Ні,– відмовив Моторний, – я не маю часу.

Стали його ледацюги благати й таки ублагали.

– Гаразд, ходімте,– погодився він.

Завернув Моторний отару, й рушили всі до річки. З нетерплячки ледацюги намагалися вскочити в воду один поперед одного. Але Моторний нагадав, що спершу треба кожному залізти в лантуха. В одну мить всі дев’ятеро ледацюг позалазили в лантухи, Моторний позав’язував їх мотузками й покидав У воду...

Так він позбувся своїх підступних братів, дев’ятьох ледацюг, і вдоволений повернувся додому.