Читати книгу - "Наречена для короля демонів, Тана Лі"

Події відбуваються в 10 725 році після Великого розколу

Лада, столиця королівства Німерія

Емілія

Я ближче притуляюся до стіни потаємної кімнати, намагаючись вловити хоч якісь відголоски емоцій наших «гостей», але окрім роздратовання брата та стриманої настороженості дядька Даміра, нічого не відчуваю. Наче в кімнаті більше нікого немає. Якби я не бачила, що біля них стоять ще троє, не повірила б своїм відчуттям. Але на емпатичному рівні вони для мене просто не існують. Може якщо мій дар був такий же сильний як і у мами…

Кут огляду також не зручний. Мені доводиться вставати навшпиньки, щоб хоч дотягнутися до щілини. Взяти якусь підставку під ноги я не здогадалася, надто спішила, та і досвіду підглядання в мене раніше не було. Погіршувало ситуацію ще і те, що «гості» стоять на значній відстані від моєї схованки – брат приймає їх у великій залі для переговорів і розгледіти демонів в деталях також не вдається, як і розчути про що йде мова.

Мені до кінця не віриться, що демони в нашому замку. Що вони самі запропонували свою допомогу, що готові виступити на нашому боці у війні з перевертнями.

Нервуючи, надто сильно стискаю пальці і нігті неприємно ковзають по холодному каменю стіни – відчула як брат спалахнув кипучою злістю. Що сталося? Емоції дядька майже не міняються, але все-таки на мить відчуваю його занепокоєння. Про що вони говорять? Яка ціна допомоги?

Бути присутній при зустрічі мені не належить, відношення демонів до жіночої статі нам не відоме достеменно, адже ніхто і ніколи демониць не бачив. Тобто раса демонів сама по собі досить закрита: ні економічних ні політичних відносин з їхньою країною не було. Проте агресії до інших народностей вони не проявляли, в справи людей та магів не втручалися. Раніше. І тому всі відомості які в нас є про цю расу досить скупі, але мабуть головне що нас цікавить – п’ять століть тому вони перемогли перевертнів у власній битві.

Мабуть, тільки ці озлобленні потвори могли наважитися воювати з демонами, і добре що ті виявилися їм не по зубах. Як зазначено в наших хроніках, війна демонів та перевертнів тривала з 10224 по 10225 рік після Великого розколу. І хоч перевертні переважали кількістю, мабуть на що і розраховували, демони змогли розгромити їх військо у вирішальній битві під Ременським перевалом, значно прорідивши цю расу. Жаль, що не знищили вщент.

Перевертні перейшли на нашу сторону гір, зайнявши незаселені підгірні території. На той час маги не звернули на це увагу – війна демонів та перевертнів ніяк нас не зачепила, а території які потім зайняли перевертні були майже не придатними до життя. Та і чому б магам добивати переможену нечисельну расу, яка розмістилася на самій окраїні нічийних земель? Якби ми тільки знали тоді… З плином часу раса перевертнів збільшилася в декілька разів, надто вже плодючі, і цього виявилося достатньо, щоб вони зібралися з силами та напали вже на землі магів.

Нашому королівству не пощастило найбільше, адже ми мали кордон з цими кровожерливими вбивцями. І хоч інші королівства магів – Пальміра та Кайран – встали пліч о пліч з нашими воїнами, зусиль щоб відкинути перевертнів від наших кордонів було не достатньо. Магія на пряму на них не діяла, і можна було завдати їм шкоди лише опосередковано. А в фізичній силі ні звичайна людина, ні навіть маг не могли протистояти цим вовкоподібним істотам. В людській подобі вони зовсім не відрізнялися від нас зовні, але у своїй звіриній формі майже вдвоє перевищували людський зріст.

Якщо вірити нашим старовинним хронікам, демони також мають другу форму. Та інформація досить різниться, і зрозуміти де правда, а де поетичне перебільшення досить важко. В деяких літописах написано, що демони збільшуються у розмірі в декілька разів. В інших – що вони відрощують отруйні шипи на своїх хвостах. Здається, я навіть бачила старовинний літопис в якому були малюнки демонів в «істинній формі». Як там було написано, з рогами та крилами. Але як на мене це вже зовсім нісенітниця, яка більше схожа на казку.

Згадуючи давно пройдешнє минуле зовсім відволіклась від того що відбувалося в залі. А в цей час дядько віддає розпорядження охоронцю, що стоїть на варті, але знову ж – нічого не чути. 

Опускаюся на п’яти, переводжу подих. На жаль, на такій відстані, мій істинний дар не діє, а підійти ближче я не можу. Нічого вже не вдієш і мій план провалився.

В мої невеселі думки неочікувано вривається моя помічниця Таміла. Вона для мене досить близька людина, всі ці роки поруч зі мною, тому її емоції страху я відчуваю ще до того як вона входить до мого схову.

Таміла важко дихає, видно що дуже спішила. Вона хапає мене за руку та стрімко виводить мене нв коридор.

– Що… – не встигаю запитати, як вона одразу мене перебиває.

– Швидше, принцесо, канцлер викликає вас в переговорну залу.

Більше питань я не задаю. Швидко рухаючись довгими коридорами замку, поринаю у свої думки – що сталося? Чому дядько вирішив викликати мене? Це значно відрізняється від нашого попереднього плану. 

Відчуваю легку побутову магію Таміли і моя пом’ята припорошена пилом сукня одразу стає як новенька, але все ще не тією в якій треба зустрічати почесних гостей іншої раси. Та часу на перевдягання точно немає. Здається, і зачіску мені також поправили. На мить відчуваю тепло до моєї вірної помічниці – доки поряд такі щирі та вірні люди, не все ще втрачено.

Коли ми наближаємося до дверей переговорної зали я повністю беру під контроль свої емоції, готуючи себе до будь-яких подій та до того, що може проявити мені мій дар. Мабуть, тому дядько і покликав мене? Зрозумів, що з такої відстані я нічого не «розгледжу»?