Читати книгу - "Сніжна казка для Міріам, Ольга Островська"

Міріам

Величезні крила сірої сови навмисно гучно ляскають у повітрі, коли великий хижий птах, обдавши мене крижаним вітром упереміш зі сніговою січкою, сідає поряд на гілку. Мотнувши головою і співчутливо ухнувши, заглядає в обличчя.

− Ну що ти дивишся? Знаю, що посиніла вже, – бурчу хрипко, дрібно клацаючи зубами. Страшенно хочеться сховати руки під пахви, але боюся, що якщо відпущу зледенілий стовбур дерева, то просто впаду.

Почувши мій голос, унизу під нашим дубом знову починають завивати вовки. Ціла зграя по мою душу. Побачили б мене зараз мої шанувальники, точно б не впізнали «зірку сцени та незрівняну приборкувачку тварин», якою багато місяців так усі захоплювалися на кращих виставах неймовірних мандрівних артистів тітоньки Родни.

Вправна приборкувачка, від якої втекла кобила. Нічого не скажеш. Але я в останні дві доби майже не спала. І надто втомилася, щоб зуміти дотягнутися до розуму однієї чотириногої істерички, яку мені підсунули на заїзному дворі в Гумелі, як єдину коняку, що продавалася. А десь на півдорозі до потрібних мені руїн і зовсім примудрилася задрімати в сідлі, зробивши недозволенну дурість, якою недовірлива скотина тут же і скористалася, повернувши дідько-зна куди.

І це не було б такою жахливою катастрофою, якби ми несподівано не впали в око зграї вовків. Не перевертнів, на жаль. Справжнісіньких, диких і дуже голодних.

І от, маємо плачевний результат. Кобила, скинувши мене, помчала кудись в невідому далечінь, забравши з собою всі мої сакви з речами. А я, з лихом навпіл знайшовши в собі сили, зуміла ненадовго збити з пантелику хижаків й залізла на перший-ліпший дуб. На якому й сиджу вже, здається, цілу вічність.

Бріен обурено і досить пронизливо заухкавши, перелітає на мою гілку, щоб притиснутись до мого боку і спробувати хоч трохи зігріти. Навіть крилами обіймає.

− Не переживай так, − усміхаюся неслухняними губами, що вже давно потріскалися на морозі, вдаючи ту впевненість, якої зовсім не відчуваю. − Посиджу тут трішки, поки резерв відновиться, і відкрию портал. Або вовки втомляться мене стерегти. Або мандрівник якийсь нас знайде. От побачиш. Все буде добре, сестричко. Ми вже так близько, ще трохи й все вийде. Все буде добре.

Тіло вже давно заніміло і холод пробрався, здається, у кожну клітинку мого єства. Але значно страшніша за холод моторошна апатія і заціпеніння, які все сильніше сковують мою душу. Спати хочеться страшенно. Здається, що варто лише заплющити очі й все одразу стане добре. Там, за межею яві затишна пітьма, яка сховає від жорстокої реальності, в якій я сама проти всього світу. А хижаки довкола так і чекають хоча б одного мого невірного руху, щоб вп’ястися іклами й розірвати.

Плече обпікає протверезним болем, який миттєво вириває мене зі смертельних тенет сну. А Бріен, лементуючи й ляскаючи крилами, знову впивається в мою руку гострим дзьобом.

− Перестань. Я прокинулася, − трясучи головою, бурчу на неї у відповідь.

В очах темніє. Чи це вже в лісі так темно? Нині день короткий.

Від однієї думки, що я можу залишитися тут на ніч, хочеться плакати. Але сльози ніколи нічого хорошого не дають, тож сердито стиснувши губи, я змушую себе трохи змінити положення. Потім махаю ногами, розганяючи кров. Плещу руками по стовбуру, загалом роблю все, щоб прогнати заціпеніння і сонливість.

− У-у-у-ух-у-ух-ух, − голосно гукає мене сова за спиною. Підстрибує незграбно на гілці.

− Можеш летіти на розвідку, не звалюся. Обіцяю, − дозволяю їй залишити мене одну. І наступної секунди між дерев сизою блискавкою проноситься моя єдина рідна істота.

Без Бріен стає зовсім сумно. Примушуючи себе й далі розмахувати ногами й ляскати руками, обережно тягнуся до свого внутрішнього резерву. Порожньо. В черговий раз весь вгахала у свій щит, щоб і далі ховатися від проклятого Ляльковода. Сподіватися на те, що той зараз надто зайнятий, замітаючи свої сліди та ховаючись від правосуддя, точно не варто. Він про своїх маріонеток ніколи надовго не забуває. Особливо про мене. Ненавиджу, гада.

А як було б добре, якби цього покидька таки заарештували, чи князь Керборка нарешті спіймав його за шкірку. Тоді я була б вільна у своїх пересуваннях. Може все-таки варто було погодитися на умови князя, коли той пропонував мені допомогу в обмін на інформацію та службу? Кажуть, на ватажка вовків зараз добре працювати. Мовляв, він суворий, але справедливий. А ще стрімко набирає сили й впливу на нашому материку, зумівши перетворити розрізнені племена кровожерливих вбивць, якими всі досі вважали перевертнів, на справжню об’єднану державу, з якою тепер всім доведеться рахуватися. Може ще й королем стане. І буде точно кращим правителем, ніж той, якому я стільки років вимушено служила.

Гадаю, князь вовків й тепер би мене прийняв, якби я прийшла до нього на службу. Хоч і робив свою пропозицію вже пів року тому. Я багато чого вмію і знаю. Могла б бути корисною йому.

Але тоді не факт, що я встигла б знайти потрібний нам з Бріенн артефакт. Її час закінчується. Ризикувати життям близької людини заради помсти та теплого місця не найправильніший вибір. Тому я зараз тут і сиджу на дубі в Тільтанському лісі. На землях герцога Арджанора, якого вважають найтаємничішим і найвідлюдькуватішим аристократом Бранагіля. І гадки не маю, як тепер дістатися до стародавніх занедбаних руїн замку Арджан, де предки господаря цих країв століття тому сховали дещо, дуже для мене важливе і потрібне.

Неаристократично шморгнувши носом, окидаю уважним поглядом околиці. На ліс дійсно опускаються сутінки. Значно швидше, ніж мали б, бо небо густо затягли сизі хмари. Здається, зараз сніг піде.

Погано. Дуже погано.

У моєму житті було чимало ситуацій, коли від розпачу здавалося, що все, своє я вже відспівала. І руки часом хотілося опустити. Але я завжди знаходила у собі сили боротися. Переконувала себе, що навіть у самій безвихідній ситуації вихід все-таки можна знайти. Навіть якщо тебе проковтнули, цих виходів аж два.