Читати книгу - "Уроки від Всесвіту, або чому не варто обманювати, Tory_Chameleon"

— А Ви знаєте, що Вас з татом вважають безвідповідальними батьками, які не стежать як слід за своєю дитиною? — злегка хихикаю.

— Що?! — у маминих очах абсолютне нерозуміння.

* * *

Коли я була малою, то мала неприємність, яка мене ну дуже засмучувала — батьки не дозволяли мені ходити гуляти до подружок. Насправді їх можна зрозуміти. Наше містечко хоч і невеличке, але часом може бути небезпечним, особливо для дитини. Чудовий аргумент для дорослого, та не для маленької дівчинки, в якої псується дружба через «дурні» заборони. Втім, хто дуже чогось хоче, тому Всесвіт посилає можливість. Питання тільки в тому, чи дійсно воно тобі потрібне...

Це сталося, коли я навчалася чи то у другому, чи то у третьому класі. Мабуть, багато хто зможе пригадати пришкільні табори, до яких зазвичай ходили перші два тижні після закінчення навчального року. Тоді мені таке дуже подобалося, тому я не пропустила жодного дня. Ми перебували у школі десь години до чотирнадцятої. То було суцільне задоволення (хто б міг подумати, що храм граніту науки може так тішити, особливо коли тебе там не змушують гризти той самий граніт). Та було одне "але". Більшість дітей після табору йшли в гості одне до одного, чи просто кудись разом гуляти, а я...

— Мене мама не пускає, — мусила відмовляти своїм подружкам, коли ті вкотре кликали мене до себе.

Насправді тоді я дуже хвилювалася за цю нашу дружбу. Оля, Настя й Люба — назвімо їх так — якось одразу знайшли спільну мову, щойно познайомилися, а я виявилася доказом, що зайвою може бути не лише третя, а й четверта дівчинка в компанії. Тому те, що я мусила відмовлятися від їхніх запрошень, мені дуже муляло.

Якось в один із перших днів шкільного табору нас відпустили додому трішки раніше.

— Ходімо до мене сходимо, — отримала я раптом запрошення від Лесі, однокласниці, з якою ми доволі непогано спілкувалися.

— Мені не дозволяють батьки кудись ходити...

— Та вони й не дізнаються. Нас же раніше відпустили. Швиденько сходимо на годинку і все.

Я задумалася. Звісно, я б краще навідалася до своїх подружок, але за ними вже й слід прохолов.

— А ти далеко живеш?

— Та ні...

— За скільки дійдемо?

— Ну, — Леся ненадовго замислилася, — хвилин за двадцять маємо дійти. — Потім ще трішки подумала і додала: — Максимум за пів години.

— Хм, ну гаразд, — було боязко йти всупереч забороні батьків, але бажання бодай один раз побути як всі та сходити в гості до однокласниці виявилося сильнішим.

Ми пішли в протилежному від мого звичайного маршруту напрямку. Все чимчикували й чимчикували, Леся віталася по дорозі з різними людьми, а я потроху починала хвилюватися. Ми повертали то вліво, то вправо так часто, що здавалося, ніби вона мене колами водить.

— Ти ж запам'ятовуєш дорогу? — Леся висмикнула мене з океану тривоги, що стрімко наростала.

— Ну... — чомусь було соромно зізнатися, що я заплуталася ще поворотів три тому. — Так, більш-менш. А що?

— Тобі ще назад йти.

— Але ти ж мене проведеш? — вся ця витівка з кожним кроком лише більше віддавала ароматом неприємностей.

— Так, проведу, — голос її прозвучав якось дуже невпевнено. Я таким самим тоном мамі говорила, що вже зробила всю домашню роботу, коли з усього у мене готовий був лише список завдань в чернетці з порожніми місцями для галочок.

— Точно? Бо я наче поки орієнтуюся, — відверто збрехала, — але було б спокійніше, аби ти мене провела назад.

— Угу.

Ми пішли далі. Леся щось розповідала, а я кидала короткі відповіді, вдаючи, що жваво підтримую розмову, хоча сама подумки в паніці гасала з кутка в куток і билася головою об стіну. Запам'ятати дорогу я вже й не намагалася — це було просто неможливо.

— Вже близько? — спитала я, коли минуло хвилин п'ятнадцять.

— Та-а-к, ще трохи... — знову цей тон.

— Лесю, може краще ти проведеш мене назад, поки ми до твого дому не дійшли? — нарешті проблиск розуму.

— Та ти чого? Нам вже ближче до мого дому, ніж до школи.

— І ти точно тоді мене проведеш назад?

— Так, проведу. Може не до самого кінця, але так...

— Пішли тоді, — розум склав свої повноваження.

Не знаю, скільки ми ще йшли, але за відчуттями я встигла постаріти за цей час.

Та нарешті ми зайшли до багатоповерхівки й піднялися до квартири, в якій жила Леся.

— Правда ж не далеко, — видала однокласниця, коли ми опинилися всередині.

— Ну... Йшли ми довше, ніж я собі уявляла.

— А я звикла, то мені наче недалеко.

Питання про те, серйозно вона це каже, чи насміхається, я лишила при собі.

Леся показала мені своє помешкання, а потім ми сіли гратися її іграшками. Однокласниця намагалася залучати мене до різних ігор, але мені було геть не до того. Я постійно кидала погляди на годинник і гарячково вигадувала, що скажу батькам, бо вчасне повернення додому мало б відбутися понад годину тому. Ще й муляла підозра, що Леся насправді не піде мене проводжати.