Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

По смерті князя Ярослава київський престол згідно батькового заповіту посів Ізяслав Ярославович. Як пише літопис, Ізяслав не мав ані здібностей, ані авторитету, ані сили батька, щоб зосередити загальноруську владу в своїх руках, тож увійшов у спілку з братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Однак тріумвірат проіснував недовго. Влітку 1068 в масштабній битві з половцями брати Святослав та Ізяслав гинуть. Київський престол переходить Всеволоду Ярославовичу.

В жалобі за братами, з гнівом, він зосереджує свою увагу на подальшій боротьбі з половцями. Першим з київських князів дозволяє простому народу отримати зброю та коней для боротьби із загарбниками, формуючи вільні ополчення. «... люди київські прибігли до Києва, і вчинили віче на торговищі і сказали, пославши послів до князя: «Ось половці розсипалися по землі. Дай-но, княже, зброю та коней, і ми ще поб’ємося з ними». І дослухався до них князь.

– Ще б пак. Уявляю, що б там сталось, якби він не дослухався, – пробурмотіла. І без задоволення перекрутила сторінку браузера нижче.

Всеволод був мудрим і сильним князем, який протягом життя зумів об’єднати Руські землі та зміцнити авторитет Києва, що помітно похитнувся по смерті Ярослава Мудрого. Його син Володимир був організатором успішних походів проти половців та головною рушійною силою у формуванні Статута – руського законодавства.

– А потім цей Статут переписувався і переписувався.

– Боже, Рома, ти ще не спиш? – долинуло сонне згори. О другій ночі сусідка давно вже спала, насолоджуючись м’якою подушкою. І тільки Романа продовжувала напружувати очі, видивляючись щось на сторінках інтернету.

– Історія, – безрадісно поскаржилась. Предмет, який її ніколи не цікавив, і який вона ніяк не могла здати. – Серйозно. Чому я маю вчити про кожного?!

Родинне дерево князів Київської Русі майоріло іменами, ще й практично однаковими, було до біса розгалужене і переплетене з деревами інших родів.

– Мстислав, Ізяслав, знову Мстислав. Хто взагалі вигадав назвати дитину Мстиславом? Ревнива дружина?

Далі йшло несподівано нове для Рюриковичів ім’я – Данило. Неочікувано, але обличчя з картинки виявилось знайомим, і дівчина поспішила відкрити посилання на детальний опис: – Данило Перший, король Київської Русі, – звучало знайомо. – Король Данило. Король Данило… Точно! Фільм був. – Посміхнулась. Але одразу насупилась. – Тобто король?

Данило Романович. Отримав корону від Папи Римського Інокентія IV року 1253.

Романа кілька секунд розглядала запис, ігноруючи весь інший текст. Незмінний і абсолютно незрозумілий. Чого це Князі Київські раптом стали Королями? За тим просто закрила кришку, і відклала ноутбук в сторону.

– Досить. Ще трохи, і виявиться, що в нас взагалі демократія. І ми маємо весь час обирати якогось президента.

***********************************

Нічні дороги в цій частині міста були пусті, і автомобіль вільно мчав до пункту призначення, минаючи освітлені прожекторами будівлі. Хлопчина ліниво проводив їх поглядом, не зосереджуючи особливої уваги. Надто добре він знав цей маршрут і ці місця.

Широка набережна Дніпра, вузькі вулички старого Подолу, що звивались навколо приватних маєтків, музеїв та церков. Ковані решітки парканів, з вплетеними гербами родів та покровителів. Майнули і залишись позаду стіни старого корпусу Могилянської академії, міський двір, перенесений після великої подільської пожежі ближче до Боричівого узвозу. В його аркових, відкритих галереях досі загадково сяяли ліхтарики, підсвічуючи десятки столиків одного з найдорожчих ресторанів Києва. Пронеслась повз яскрава Поштова площа, на якій все ще лунала музика і танцювали парочки. Володимирська гірка після неї здавалась поглинутою темрявою оазою ночі та тиші. Численні дорожні ліхтарики таємничими сузір’ями розливались між товстих стовбурів столітніх дубів, подекуди прориваючись крізь їх густу крону назовні.

Зостались за спиною прапори Європейської площі, стіни національної бібліотеки, арка із соколом, поруч з якою, прихований у тіні, знаходився пункт охорони. Вздовж вулиці Мономаха по стороні водія простягнувся паркан, м’яко підсвічений національними блакитним та жовтим кольорами. Над ним суцільною темрявою навис старий парк. Химерні обриси притягували погляд, але автомобіль надто швидко їхав, аби можливо було спіймати хоча б один образ, виокремити щось одне.

Врешті хід уповільнився, і хлопець хитнув головою проганяючи ліниву дрьому. Вони під’їжджали до дому. І йому конче потрібно було прийняти належний вигляд, наскільки це було реально в даній ситуації.

Супроводжуючий скосив на нього погляд.

– Навіть не думай пропонувати мені жуйку, – хлопець зітхнув, знову виглядаючи у вікно.

Палац князів київських був відносно новим, спроектованим і побудованим у 18ому столітті в стилі українського бароко, як дань пошани козацтву та їх неабиякій допомозі княжому роду Рюриковичів. П-подібна двоповерхова будівля зі світлого каменю, оздоблена скульптурними композиціями та ліпниною у вигляді квітів та тварин, виглядала не так велично, як європейські палаци, однак на схилах Дніпра і в оточенні старих парків відчувалась невимушено легкою. Вільною.

Зараз, о третій ночі, освітлення було приглушене. Яскраво підсвічувались лише парадні двері, біля яких вже завмерла висока фігура в чорному костюмі.

– Чорт, – хлопець скривився. – Чому він не спить?

– Ваша Королівська Вельможносте! – одразу одізвався Любозар, неявно, але натякаючи на неприпустимість подібних висловлювань.

– Так, звісно. Я сама ввічливість.

Охоронець відкрив дверцята, і хлопець поспішив залишити свого супроводжуючого. Костянтин перед дверима був халепою, та принаймні не настільки нудною, як Любозар.

– Я гадав, що ви вже відпочиваєте. Не сподівався, що зустрічатимете мене особисто.

Чоловік провів поглядом автомобіль, охоронця і зупинився на хлопцеві. Середнього зросту сіроокий юнак з розтіпаним русявим волоссям, в дорогому але трохи прим’ятому костюмі. Хлопчина як міг тримався рівно, але запах алкоголю однозначно видавав його стан.