Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

Телефон розривається, волосся досі мокре після душу і зламався фен, а я мав вийти на роботу 5 хвилин тому. Зручно, звичайно, коли живеш на території тієї ж академії, де викладаєш, але іноді усі обставини складаються так до невимовності знущально, що живи ти навіть у класній кімнаті — все одно запізнишся. А сьогодні, між іншим, перше вересня, початок нового навчального року, мій другий рік у якості викладача історії знаків та символів на факультеті езотерики. Який ми з друзями називали просто “в’язницею для чудовиськ”, коли я сам там навчався. Це, мабуть, єдиний факультет, куди вступають примусово і лише певна категорія дітей, за наказом уряду про “особливий статус та умови навчання індивідів особливого класу”. Вампіри, сирени, перевертні, напівдракони, шейпшифтери, духи та багато інших. Пліч о пліч зі звичайними людьми, через що усі вищезазначені істоти мають завжди підтримувати людську подобу. Проявляти себе можна було виключно у класі, без сторонніх спостерігачів. При звичайних студентах і учні, і викладачі мали вести себе, як люди. Поза стінами академії цей факультет вважався елітним — але для тих, хто там навчався, це було, скоріше, гетто. Для “особливих” було виділено окреме крило у гуртожитку, про всяк випадок. Із ґратами на вікнах. І консьєрж скоріш з’їсть свої вуха, ніж пустить усередину людину. Натягую лляні білі брюки, які дивом не забув випрасувати ввечері, чорно-білі кеди і смарагдове хаорі на білу футболку, зав’язую волосся і нарешті прямую до двору головного навчального кампусу. 

Учні вітаються — хтось щиро, хтось змучено. Розумію. Як я ненавидів початок навчального року, будучи студентом, це не передати. Приїздиш сюди з солодкої свободи у клітку, ходити на повідку під мікроскопом. Предметів було завжди багато, хоч і переважно цікавих, — я любив алхімію, символи, астрологію, — але домашніх завдань завжди було настільки більше, ніж вільного часу, бо кожен викладач вважав, що його предмет найголовніший, а на особисті справи учні права не мають, — що це псувало увесь процес. Якщо хотів навчатися, звісно. По цій причині я домашки задаю завжди небагато. Не хочу, щоб студенти проводили молодість виключно за книжками. Якщо давати достатньо матеріалу і працювати з учнями у класі замість простої начитки лекції, вони і так отримають всі необхідні знання. 

Сонце сьогодні сліпуче. Стаю у тіньку під деревами, позаду студентів. Цього року першокурсників на факультеті небагато. Директору налаштовують мікрофон, попереду довгі й нудні півгодини, якщо не більше. Позіхаю у долоню, коли хтось протирається повз мене ззаду.

 - Перепрошую, - звучить оксамитово слідом вже з правого боку, і за високою фігурою у чорній сорочці тягнеться шлейф шкіряно-кашемірових парфумів з ноткою ванілі. Він розчиняється у натовпі, а я стою ще з хвилину, скручуючи шию в його напрямку. Це хто такий? Не учень, сто відсотків. Новий вчитель? Не бачив його вчора на учительських зборах. Тільки приїхав? Господи, невже моє бажання було почуте, і серед викладацького складу з’явився хоч хтось молодше 50? Окрім мене, звісно. Мені вдвічі менше. Хоч би він не виявився чиїмось родичем чи супроводжуючем. Я вже не можу терпіти розмов про хворі коліна в учительській, скоро власні від них болітимуть. Я б навіть поділився з ним своїм столом, якщо потрібно. І стулом. Хоча, з такою статурою, він і сам міг би бути чудовим стільцем. Треба хоч познайомитись. В обличчя подивитись. 

Продираюся крізь натовп у той бік, де зник новий викладач. Сподіваюся, що викладач. Директор вже почав промову, звуки з колонок перебивають усе навколо. Нарешті знаходжу чорнявого парубка у найгустішій тіні, підпирає стіну головного кампусу позаду старших курсів. Чорне волосся стелиться крупними хвилями майже до плечей, з боків спадає на брови, очі сховані за чорними окулярами, на нижній губі симетричний пірсинг тонкими кільцями. Хотів привітатись, та слова чомусь застрягли в горлі, і я усвідомлюю, що просто мовчки витріщаюся на нього, лише коли він піднімає одну брів, дивлячись на мене.

- Чим можу допомогти? - Його голос вириває мене із заціпеніння. Натягую найчарівнішу посмішку зі свого арсеналу.

- Ми раніше не бачились, ти теж тут викладатимеш?

- А. То ти тут вчитель?

- Ага. Кай Колдвел, до речі. - Простягаю йому руку.

- Сіріус Бран. - Тисне мою руку впевнено. Довгі пальці, чорні нігті. Яке гарне було б кольє, опинись ці руки на моїй шиї. Аж в горлі пересохло. Здається, мої думки відображаються на моєму обличчі, з його губ зривається смішок. Я засовую руки в кишені і спираюся спиною на стіну біля нього. - Який предмет?

- Ритуали та церемонії.

- Що ж, меншого я й не очікував. В мене символи і знаки.

- Нудьга яка.

- Ображаєш. - Зітхаю. 

- Усього лиш моя суб’єктивна думка. - Знизає плечима. Насправді мені все одно, якщо він вважає мій предмет нудним. Головне, що ми на одному факультеті. Значить, будемо часто перетинатися у коридорах, в учительській, в аудиторіях. Вже дочекатися не можу. Розглядаю його потайки — чорна сорочка обіймає його тіло так, що по ньому можна вивчати будову м’язів. Він наче з реклами вийшов. Я б купив усю колекцію, усе, що торкалось його тіла, поки мій гаманець би не спорожнів. Почав би з тієї сорочки, що зараз на ньому. Носив би її на голе тіло, не знімаючи, хоча вона була б на мене завелика. Можливо, навіть спав би в ній. Та що ж так спекотно у тіні? Геть дихати нічим. Від всепоглинаючих думок рятує завуч. Не хотів бачити цю змію з самого ранку, але що поробиш. Змію — це я не образливо, вона дійсно людина-змія. На власні очі бачив, як нижня частина її тіла перетворювалася на здоровенний лускатний хвіст. Цікаво, якщо вона народжуватиме дитину, вона її як людина народить, чи яйце відкладе?

- Я бачу, ви вже понайомилися. Добрий ранок, - вона вітається, зупинившись у трьох кроках від нас, жовто-карі очі уважно блукають між нашими обличчями.