Читати книгу - "Хіллер , Arachne "

- Я йду нагору. Райдер, залишайся на землі. Спарк, продовжуй стежити за переміщеннями.

Ліліан підбігла до найближчих пожежних сходів і спритно вилізла нагору. Її рухи були відточені роками тренувань, але все ж таки вона знала, що противник буде на крок попереду. Вона вже майже дісталася до верхнього рівня, коли почула шум — легкий шелест кроків, що розбивалися на калюжі на даху.

Піднявшись, Ліліан зустрілася з картиною, яка була одночасно захоплюючою та тривожною. Все місто, як на долоні, розкинулося перед нею: неонові вогні, вкриті водяною завісою, блимали в темряві, відбиваючись від мокрих дахів. У цей момент вона відчула себе частиною цієї нескінченної гри світла та тіні, де правда та брехня зливаються в одне ціле.

Але її увага тут же перейшла на фігуру вдалині — високий силует, ледь помітний крізь дощ. Він стояв на краю даху, ніби спеціально чекав її.

"Хіллер. Це має бути він." Ліліан примружилася, намагаючись розглянути його обличчя, але каптур і дощ приховували риси. Вона зробила крок уперед, тримаючи руку на кобурі зі зброєю, але не витягаючи її.

— Ти завжди так любиш драматичні сцени? — крикнула вона, намагаючись пробитися через шум дощу та вітру. Її голос звучав твердо, але всередині був невеликий холод. Вони вже зустрічалися, і кожна їхня сутичка ставала все небезпечнішою.

Фігура трохи повернула голову, ніби почула її, але не рухалася.

- Сьогодні ти не підеш, Хіллер, - Ліліан зробила ще один крок уперед. - У нас все готове. Уся твоя мережа обкладена. Тож здавайся.

Він нарешті рушив, але це був не той рух, на який вона чекала. Замість того, щоб втекти чи атакувати, Хіллер повільно обернувся до неї обличчям, але все ще приховував його під тінню капюшона.

- Ліліан Норт, - пролунав його голос. Глухий, спокійний, навіть трохи глузливий. — Ти справді думаєш, що зможеш упіймати мене?

Це було вперше, коли він звернувся до неї на ім'я. Усередині її щось здригнулося, але вона не подала вигляду.

— Рано чи пізно, — холодно відповіла вона.

Хіллер знову рушив, але тепер до краю даху. Раптом він зробив крок назад і зник за краєм.

Ліліан кинулася вперед, до краю даху, де він щойно стояв. Внизу вона побачила його, який зіскочив на сусідній дах. Як завжди, він був на крок попереду.

- Райдер, він іде на північний схід! Спарк, перекрий його шляхи! - Ліліан стиснула зуби і рвонулася за ним, знаючи, що це полювання ще далека від завершення.

Ліліан рвонула вперед, ледве встигаючи за рухами Хіллера. Він рухався по дахах легко і безшумно, наче знав кожен сантиметр міста. У його бігу було щось невимушене, ніби ця погоня не завдавала йому жодної краплі занепокоєння. Ліліан, навпаки, бігла з наростаючим почуттям тривоги. Вона знала, що кожен момент зволікання дає йому можливість вислизнути.

Сильний порив вітру з дощем хльоснув її по обличчю, змушуючи морщитися. Нічне місто під ногами жило своїм життям, байдуже до їхнього полювання. Машини снували мокрими вулицями, неонові вогні виблискували у вітринах, але не хтось навіть не підозрював, що нагорі, над їхніми головами, розгортається справжній трилер.

"Він не повинен піти", - повторювала Ліліан про себе, продовжуючи переслідування.

Хіллер легко перестрибнув через вузький проміжок між будинками, а потім, не зменшуючи швидкості, почав бігти вздовж вузького карниза. Ліліан не зупинилася. Стрибок був ризикованим, але вона знала, що має ризикнути. Її ноги відштовхнулися від мокрого бетонного краю, і в цей момент повітря здалося їй важким, як свинець. За кілька метрів під нею простягався прірва з темних провулків.

Вона приземлилася на наступний дах і відчула, як її ноги трохи ковзнули по мокрій поверхні. Ліліан відразу відновила рівновагу і продовжила бігти, не даючи собі часу на перепочинок. Дихання почастішало, серце стукало у вухах, але думка була одна: "Наздогнати його."

- Спарк, як там камери? - випалила вона, прискорюючись за Хіллером.

— Слідкую за тобою, Ліле. Він рухається на північний захід, але... зачекайте, бачу щось дивне. Прямо попереду вас — там глухий кут, будинок ремонтують. Він веде тебе туди навмисно. Будь обережна.

Тупик. Ліліан сповільнила крок. Це був прийом? Чи Хіллер хоче її заманити в пастку? Вона кинула погляд на постать попереду. Він був усе ще на відстані, але рухався так упевнено, наче знав кожну тріщину на даху. Гра в кішки-мишки продовжувалась, і вона знала, що Хіллер майстер цих ігор.

Вона не могла зупинитись. Якщо дасть йому фору, він знову зникне. Ліліан прийняла рішення та прискорила крок, готуючись до фінального ривку. Попереду з'явилася висока будівельна сітка, що прикриває частину даху, за яким і знаходився глухий кут. Хіллер, не вагаючись, ковзнув під сітку і зник з поля зору.

Ліліан, стиснувши зуби, пішла за ним, готова до всього. Пробігши через тісний простір між трубами та металевими конструкціями, вона раптово опинилася на невеликому даху, оточеному стінами старих будинків. Тут не було виходу. Це був справжній глухий кут.

Вона різко зупинилася, переводячи подих. Навколо лише шум дощу та пульсуюче світло рекламних вивісок на сусідніх будівлях. У цей момент Ліліан зрозуміла, що це пастка. Хіллер навів її сюди.

— Ти справді наполеглива, Ліліане, — пролунав знайомий голос за її спиною.

Вона обернулася. Хіллер стояв за кілька метрів від неї, його обличчя все ще було приховано тінню капюшона, але тепер він виглядав більш розслабленим. Він навіть не ховався. Напруга в повітрі зросла до краю, і на мить все завмерло. Дощ повільно стікав його плащем, створюючи дивний контраст з його спокоєм.

— Ти поводиться так, ніби зможеш зловити мене, — продовжив він, повільно наближаючись. — Але ж це не так. Ця погоня... вона стає нудною. Ти справді думаєш, що в тебе є шанс?

Ліліан витягла зброю, тримаючи її напоготові, але Хіллер навіть не здригнувся. Його спокій її дратувало.

— Рано чи пізно я зловлю тебе, — сказала вона, холодно дивлячись на нього через приціл. — Питання лише у тому, коли.