Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Визначте поведінку в таких поняттях — і знеціните кожен справжній моральний порив людини. Насправді співчуття вже моральне саме по собі, навіть до того, як утілиться в дію. І тільки на перший погляд воно може давати задоволення лише з елімінації несправедливості. У тій самій ситуації одна особа може відчути співчуття, інша — садистичну зловтіху з чиїхось страждань, вона буде задоволеною, підтримуючи несправедливість. Якщо б було правдою, скажімо, те, що ми читаємо гарну книжку тільки заради задоволення, ми могли б точнісінько так само витрачати гроші на смачні солодощі. Насправді від задоволення чи його нестачі в житті мало що залежить. Людині в театрі байдуже, що вона дивиться — комедію чи трагедію. Її приваблює зміст, внутрішня цінність п’єси. Звичайно, ніхто не вважає, що неприємні відчуття, які виникають під час перегляду трагічних подій на сцені, є справжньою метою відвідування театру. Бо тоді всі театрали були б прихованими мазохістами.

Твердження, що задоволення є кінцевою метою всіх, а не тільки наслідком деяких дій, можна найефективніше спростувати, обернувши навпаки. Якщо, наприклад, було б правдою, що Наполеон розпочинав війну тільки для того, щоб отримати задоволення від перемоги (те саме задоволення, яке пересічний військовий може отримати, набиваючи собі черево, п’ючи чи вдаючись до розпусти), то зворотне твердження теж мало б бути правильним: «кінцевою метою» всіх останніх, програних битв Наполеона могло бути тільки відчуття неприємності, яке так само з’являється після поразок, як задоволення після перемог.

Якщо задоволення вважати метою всього життя, то таке життя зрештою неминуче здасться беззмістовним. Задоволення не може надати сенсу життю, бо що таке задоволення? Стан. Матеріаліст — а гедонізм зазвичай пов’язаний із матеріалізмом — сказав би, що задоволення — це лише стан клітин мозку. Чи справді варто жити, страждати, тяжко працювати тільки задля того, щоб викликати цей стан? Уявімо засуджену до смертної кари людину. Вирок має бути виконано за кілька годин, отож, їй пропонують вибрати будь-яке меню на останній обід. Чи є сенс засудженому смачно попоїсти перед смертю? Чи це потрібно організму, що за кілька годин помре? Чи клітини головного мозку ще раз осягнуть стан, названий задоволенням? Проте людина цілісіньке життя очікує на смерть, яка скасовує можливість відчувати задоволення. Кожен, хто поділяє цю нещасну думку, щоб бути послідовним, мав би засумніватися в сенсі такого життя. Така особа нагадує одного пацієнта, госпіталізованого після спроби самогубства. Пізніше він так описував свій досвід: «Я планував суїцид в іншій частині міста, і мені треба було туди дістатися. Міський транспорт уже не їздив, тож мені треба було скористатися таксі. Тоді я вловив себе на думці: а чи не варто заощадити трохи грошей? Я не міг стриматись і засміявся із себе, зі свого бажання заощадити кілька марок, хоча за якусь мить я мав бути вже мертвим».

Саме життя навчає більшість людей того, що «ми тут не тільки для насолоди». Тим, хто ще не опанував цей урок, варто ознайомитись із статистикою російського експериментального дослідника, яка показує, що пересічна людина протягом дня відчуває незрівнянно більше неприємного, ніж приємного. Отже, бачимо, наскільки принцип задоволення є «незадовільним» у теорії, але практика щоденного життя підтверджує те саме. Якщо ми запитаємо когось, чому він не чинить, на нашу думку, розсудливо, а його єдиним аргументом є: «Мені не хочеться, це неприємно», то така відповідь однозначно нас не задовольнить. Недостатність відповіді очевидна, бо ми ніколи не вважаємо приємність чи неприємність аргументом «за» або «проти» доцільності будь-якої дії.

Принцип задоволення залишається неприйнятним у ролі моральної максими, навіть якщо він є тим, чим його проголосив Фройд у праці «Поза принципом задоволення». Він описав його як похідну загальної тенденції органічного життя повернутися до спокою неорганічного світу. Фройд думав, що він зможе довести спорідненість усіх потреб приємності з тим, що він назвав інстинктом смерті. На нашу думку, цілком можливо, що ці первинні біологічні та психологічні тенденції можуть походити від більшого, можливо, універсального принципу спрощення, який веде до рівноваги в кожному вимірі буття. Аналогічний закон у фізиці називають теорією ентропії, процесу, що веде до завершального етапу Всесвіту. Психологічним корелятом ентропії можна вважати нірвану, доведення всіх психічних напружень до рівноваги шляхом звільнення від неприємних відчуттів, що може бути мікроскопічним еквівалентом макрокосмічної ентропії. Тобто нірвана може бути ентропією «зсередини». Однак принцип рівноваги суперечить принципу «індивідуації», який намагається кожне буття втримати як окрему сутність. Саме існування такої полярності свідчить, що формулювання настільки універсальних прав та космічних принципів стосовно етики веде нас у глухий кут. Бо явища такого масштабу мало впливають на наше суб’єктивне і моральне життя. Що ж змушує нас ототожнювати себе з усіма цими принципами та тенденціями? Наскільки наша етична система дотримується таких принципів, навіть якщо ми відкриваємо їх у нашому психічному житті? Можливо, нашим моральним обов’язком є протидія таким принципам.

Мабуть, через значну «природизацію» нашої освіти більшість із нас відчуває надмірну повагу до висновків так званих точних наук. Ми беззаперечно приймаємо картину світу, запропоновану фізикою. Але наскільки реальною є, наприклад, ентропія, якою нас лякає фізика? Наскільки реальною є універсальна загибель людства чи космічна катастрофа, яку прогнозує фізика? З огляду на такі передбачення всі наші зусилля і зусилля наших нащадків зводяться нанівець. Чи не є для нас «внутрішній досвід» звичного життя, неупередженого теоріями, сповненого задоволення від променів чудового заходу сонця, більш «реальним», ніж, скажімо, астрономічні підрахунки часу, коли Земля зіткнеться із Сонцем? Чи може до нас щось промовляти глибше, ніж безпосередній особистий до­свід, глибоке почуття нашої людяності як відповідальності? Одного разу хтось зауважив, що найпевнішою наукою є свідомість. Теорії про фізіологічну природу життя, припущення, що радість — це впорядкований танець відповідних молекул, атомів чи електронів у сірій речовині мозку, не дуже переконливі. Так і особа, що переповнена найвищою творчою насолодою, щастям чи любов’ю, ніколи, навіть на мить, не засумнівається в тому, що її життя має сенс.

Радість, проте, може надати сенсу життю тільки тоді, якщо сама його має. Сенс радості не може міститись у ній самій, він фактично з’являється ззовні, бо радість завжди спрямована до якогось об’єкта. Шелер зауважував, що радість є емоцією з наміром і відрізняється від задоволення, яке він відносив до категорії мимовільних емоцій, що є станом організму. Тут ми знову пригадуємо поняття Ервіна Штрауса про спосіб життя в «сьогоденні». У цьому стані людина перебуває в умовному задоволенні (скажімо, у сп’янінні), не виходячи до світу предметів, який у цьому разі був би світом цінностей. Тільки тоді, коли емоції виникають із цінностей, індивід може відчувати чисту «радість». Це пояснює, чому радість ніколи не може бути самоціллю, тому що її не можна запланувати. Це чудово висловив К’єркеґор, ствердивши, що двері до щастя відчиняються ззовні. Кожен, хто намагається відчинити ці двері самостійно, тільки міцніше їх зачиняє. Людина, яка відчайдушно прагне бути щасливою, зачиняє собі дорогу до щастя. Отже, прагнення до уявного «остаточного» життєвого щастя саме по собі неможливе.