Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Я стояв біля вікна нашої штаб-квартири й дивився на дощ, що стікав вузькими струмками по склу. Світ затих, але у мені гуло.
Габріеле. Себастьян. І тепер — Нокс.

— Шукайте його, будь-якими способами, — мій голос був спокійний, але люди добре знали, що це спокій перед бурею. — Підніміть усе. Камери, інформатори. Мені все одно, скільки це коштуватиме.

Даріо мовчки кивнув і вже розвертався, коли я додав:
— Почніть з камер на вулиці зі складу. Там, де ми билися.
Він зник за дверима. Я залишився один.

Нокс… Це ім’я крутилося в голові як свердло. Людина-примара, яка майже вбила мене там, на складі. Чому він працював з Габріеле? І чому Аванті наказав прибрати Нокса? Запитань було більше, ніж відповідей.

Ввечері ми зібралися в задній кімнаті.
Старші люди Каморри сиділи за довгим темним столом. Повітря було важке — запах тютюну, кави, старого дерева і нервової напруги. Кожен із присутніх розумів: ми стояли на краю прірви. Без Капо Каморра могла розсипатися, як картковий будиночок.

Дженнаро, сивий, з глибокими зморшками навколо очей і тонкими пальцями, відклав склянку граппи і заговорив. Його голос хрипів, але слова були чіткі:
— Ми не можемо залишити все так. У нас немає часу на сварки й зволікання. Потрібен тимчасовий заступник.

Його очі — колись світлі, тепер тьмяно-сірі — вп’ялися в мене. І разом із ним усі інші погляди: тяжкі, уважні, оцінювальні. Дехто стискав губи, дехто ледь кивнув — погоджувалися мовчки.

— Ти був найближчий до Себастьяна, Віто. Його права рука. Його довіра. Ти вестимеш нас… поки не буде нового Капо.

Мене пронизала коротка хвиля спогадів — Себастьяно Моретті, наші розмови, його уроки, впевненість. Я не хотів цього. Не хотів тягнути на собі Каморру в цей момент, коли ґрунт хитався під ногами. Але я знав — відмовлюся, буде гірше. Хаос, чвари, кров.

Я перевів погляд на старі тріщини в дерев’яному столі, і видихнув повільно.

— Добре, — коротко сказав я, піднявши голову. Мій голос був твердий, мов залізо. — Я вестиму.

Навколо пройшли ледь помітні зітхання. Кілька чоловіків кивнули. Ми знали: тепер у нас є шанс зберегти Каморру.

Через годину Даріо повернувся.
Його кроки були важкі і швидкі. Двері скрипнули, і він увійшов у кімнату, де я залишився з кількома найближчими людьми. Його обличчя було напружене, брови насуплені, щелепа стиснута.

— Ми втратили сліди Габріеле, — голос його був низький, різкий. Він кинув на стіл кілька зім’ятих фотографій. — Але є одне. Ми дізналися, що він заручився підтримкою клану Фаміліа.

У кімнаті повисла тиша.
Я відкинувся на спинку стільця, стискаючи пальці в кулак. Фаміліа. Старий клан із Півдня. Вони завжди трималися осторонь великих ігор Каморри, жили своїм життям. Але коли вже втручалися — це було, наче крижаний ніж у спину. Вони не діяли заради емоцій — тільки заради вигоди. І діяли жорстко.

— Вони його прикривають. Дають захист, людей, фінанси… — Даріо зітхнув. — Це ускладнює справи.

Я дивився на папери, не бачачи їх насправді. Габріеле був не тільки зрадником, він тепер мав за собою серйозну силу. Але ми не ті, хто здається.

Я повільно підняв погляд і зустрів очі Даріо.
— Ми знайдемо його, — він сказав упевнено, ніби сам себе переконував.

Я кивнув.
— Знайдемо, — повторив я. Голос мій був рівний, але глибоко всередині я розумів — це буде довга, брудна війна.