Читати книгу - "Зерно правди"

Варшави, щоб перетворитися на модне місто на зразок Казимежа-Дольного. Хоча й заслуговував на це в сто разів більше, бо ж був справді гарним містом, а не якимсь занюханим селом із трьома ренесансними будинками й кількома десятками готелів, аби кожен польський новобагатько мав де трахати свою коханку. Розташування на узбіччі головних магістралей спричинилося до того, що чарівні старовинні вулички Сандомира сповнювала нудьга, порожнеча, польська безнадійність і все перетворилося на «сраний музей». По обіді зникали шкільні екскурсії, старі пожильці кам’яничок усамітнювалися у своїх домівках, невдовзі зачинялися нечисленні крамниці, трохи потому кнайпи. Уже о шостій вечора Шацькому траплялося пройти від замку до Опатовської брами, не зустрівши жодної живої душі. Одне з найпрекрасніших міст Польщі ставало спорожнілим, вимерлим і гнітючим.

Шацький справді почувся краще, спустившись вулицею Сокольницького вниз і прямуючи вздовж Міцкевича до «Модени». З’явилися автомобілі, люди, повні о цій порі крамниці, дітлахи обвішані мобілками, хтось їв пончика, хтось біг до автобуса, хтось кричав до жінки по той бік вулиці, мовляв зараз, зараз, ще хвилинку. Шацький глибоко перевів подих, він боявся собі в цьому зізнатися, але йому страшенно бракувало міста. Настільки, що навіть цей скромний сурогат, яким був Сандомир, примушував кров швидше текти в жилах.

«Модена» була справжньою провінційною дірою, де смерділо пивом, але треба було зізнатися, що тут була найкраща в Сандомирі піца, а завдяки неймовірно смачній «Романтиці» з подвійною моцарелою, рівень холестерину в Шацького вже не раз перевищував норму. Інспектор Леон Вільчур за звичкою сидів у найпохмурішому кутку, спиною до стіни. Без куртки він виглядав ще худішим, і Шацькому згадалися кімнати кривих дзеркал у луна-парках під час канікул. Неможливо, щоб людина була настільки кощавою, здавалося, хтось задля розваги настромив череп на вішак зі старими лахами.

Шацький мовчки сів напроти старого поліцейського й подумки ще раз переглянув питання.

— Ви знаєте, хто це зробив?

Поглядом Вільчур схвалив запитання.

— Ні. Гадки не маю, хто міг би це зробити. Я не знаю нікого, кому це потрібно. Не знаю, для кого ця смерть є вигідною. Я би сказав, що це хтось нетутешній, якби не те, що це мусить бути хтось місцевий. Не вірю в незнайомих волоцюг, які зважилися б на такі зусилля.

Власне, це й була відповідь на головні питання Шацького, навіть якби він сам збирався відповісти на них особисто. Час було перейти до другорядних.

— Пиво чи горілка?

— Вода.

Шацький замовив воду, а собі колу й «Романтику». Потому приготувався слухати скрипучий голос Вільчура, складаючи подумки протокол розбіжностей між словами старого поліцейського й солодкавим описом Соберай. Суха інформація свідчила про те саме. Гжегож Будник був віддавна, тобто від 1990 року сандомирським депутатом міської ради з нереалізованими амбіціями бургомістра, його світлої пам’яті дружина Ельжбета, молодша за нього на п’ятнадцять років учителька англійської мови в славетному загальноосвітньому ліцеї, який містився в будинку старого єзуїтського колегіуму, вела художній гурток для дітей і брала активну участь у всіх без винятку місцевих культурних акціях. Вони мешкали в приватному будиночку на Кафедральній, де за переказами колись жив Івашкевич. Не дуже заможні, бездітні, вони займалися громадською діяльністю й поступово старіли. Політикою не цікавилися. Якщо комусь дуже кортіло начепити на них якогось ярлика, то Будника можна було назвати «червоним» через його минуле в Народній раді, а його дружину «чорною», бо вона охоче прилучалася до діяльності костьолу й не надто нав’язливо демонструвала католицькі цінності.

«Вони до певної міри є символом цього міста, — розповідала Соберай. — Люди з дуже відмінними поглядами, із різною історією, теоретично мали би перебувати по різні боки барикади. Але завжди здатні порозумітися, якщо йдеться про благо Сандомира».

— Це до певної міри символ цієї діри, — говорив Вільчур. — Спершу червоні й чорні по черзі щось доводили, і нарешті зрозуміли, що домовляться заради ділових інтересів. Недаремно міська рада знаходиться в старому домініканському монастирі, звідки видно синагогу та єврейські квартали. Аби не забувати, що потрібне для гешефтів. Не хочу вам тут влаштовувати урок історії, та коротко кажучи, за червоних місто було справжня кака. Тарнобжег був цяця, бо там видобували сірку, ще стерпним уважали комбінат за річкою, а тут були суцільні інтелігенти, та ще й у сутанах на додачу. У Варшаві навіть дороговкази були спрямовані на Тарнобжег. Тут були злидні, убогість і задрипаний скансен. Прийшли нові часи, люди зраділи, проте ненадовго, бо раптом виявилося, що це не місто, а світський чиряк на здоровому тілі Церкви. Кінотеатр перетворили на Католицький дім. На ринковій площі почали правити меси. На оболоні поставили статую Івана-Павла II завбільшки з морський маяк, щоб мати причину не влаштовувати там жодних розважальних заходів, бо ж не годиться, тому тепер там хіба собаки серуть. І все знову перетворилося на задрипаний скансен, більше костьолів, ніж кав’ярень. А потім червоні повернулися до влади й після недовгих роздумів з’ясувалося, що коли можна мати добрий гешефт, то ай-вай, ай-вай, усі можуть цим скористатися. Бо якщо на костьольних землях поставити крамниці чи бензозаправку, то всі будуть задоволені.

— Будник брав у цьому участь?

Вільчур завагався, замовив чергову склянку води так, наче йшлося про марочне віскі.

— Я тоді працював у Тарнобжегу, але люди подейкували.

— Це Польща, завжди подейкуватимуть. Я чув, що він ніколи не був ні в що вплутаний.

— Офіційно ні. Але Церква не мусить влаштовувати тендерів, може продати кому завгодно, що завгодно й за скільки завгодно. Це виглядало доволі дивно, бо спершу місто радо повертає Церкві земельні ділянки, як відшкодування за кривди, заподіяні в часи комуни, а та відразу продає їх під бензозаправку чи супермаркет. Невідомо кому, невідомо почому. А Будник якраз і дотримувався принципу, щоб віддати Богові Боже, а євреєві єврейське.

Шацький знизав плечима. Він нудьгував, його страшенно втомлювало те, що всі розповіді Вільчура були сповнені неприязні, налиті польською отрутою, липкі, як столи в «Модені».

— Таким бізнесом у Польщі скрізь займаються, хіба це важливо? Будник зажив собі ворогів? Комусь не догодив? Зробив не те, що треба? Домовлявся з мафією? Наразі це виглядає на містечковий шахер-махер, принада для місцевої шкільної газетки. Навряд чи за таке його дружині перерізали горлянку.

Вільчур підніс догори тонкого зморщеного пальця.

— Може, земельні ділянки тут не коштують стільки, як на Маршалковській, але задурно їх теж ніхто не роздає.

Він замовк і замислився.

Шацький чекав, спостерігаючи за поліцейським. Намагався сприймати його як місцевого досвідченого копа, проте було