Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Вона очікувала, мабуть, що пацієнтка втішиться, що зітхне з полегшенням і радісна вийде у вологе місто робити святкові покупки. Думала, що принесе їй полегшу цим повідомленням, але вона помилялася. Іда подякувала і вийшла. Молода лікарка залишилася у своєму кабінеті, очікуючи, цілком як Піфія, на чергову особу, якій — можливо — мала сказати те саме. Або ж навпаки — тепер готувалася винести присуд і тій жінці з мордочкою ящірки скаже: ви маєте невиліковну хворобу і помрете. Ми нічого не зможемо для вас зробити. Це було б правдою, коли б говорила це кожному, хто сидить перед нею: пані помре, пан помре і ти помреш, люба дитино, і я теж помру. Всі помремо, тому мусимо до того підготуватися, мусимо створити товариства для підтримки помирання і закласти школи, де би того навчали, щоб хоч востаннє не зробити помилки. Треба було би вправлятися на уроках фізкультури, як помирати, як м’яко опускатися в темряву, як непритомніти і як охайно виглядати в домовині. Мають бути показові уроки, напевно, хтось згодився б віддати свою смерть камерам, щоб зняли освітні фільми. У цьому курсі також має бути предмет етнографії — все про смерть, що про неї думали, як її розуміли, чому вона то жінка, то чоловік, куди йдуть після смерті та чи взагалі кудись ідуть. Так само, як є біологія, яку складають для атестата зрілості, мусить бути танаталогія і семестрові тести, і оцінки у свідоцтві. “Мені загрожує кіл із таната”, — говорили б учні, покурюючи в туалетах заборонені смертоносні цигарки, а потім до ранку зубрили б усі можливі визначення, графіки і цифри. І всі були би вдячні за це нагадування і науку.

Серце Іди не переймається результатами аналізів. Час до часу вона влаштовує вночі невеликі авантюри. Зупиняється на мить, ніби бунтує — досить з нього того збивання піни.

Іда чує на подвір’ї якийсь галас, скриплять великі двері стодоли.

“Туди, певно, ходять господарі”, — думає Іда. Підозрює, що в тих стодолах мають якусь живність, може, тримають лисиць на хутро, може норок, а може, просто курей. Це для них варять кашу. Ольга має, певно, стільки років, скільки мала б мама Іди. Ні, молодша, може, трохи молодша. Будинок порожній. Іда стоїть над розігрітою бляхою і гріє руки — така кухня — то скарб. Не забуває підкласти дрова і долити води у чайник. Пес ледь підносить голову і стежить за її рухами.

Іда підходить до вікна й відчуває на собі погляд пса.

— Хочеш чогось? — питає.

Пес дивиться на чайника, а потім на миску. Миска порожня. Він хоче пити.

— Поводишся, як німий, — каже до нього Іда й усміхається сама до себе: бовкнула дурницю. Наливає води до миски та підсуває її псові. Але він не реагує — дивиться на миску, ніби хоче поглядом зрушити її з місця, тому Іда обережно піднімає його голову. Відчуває під пальцями, як його шия легенько тремтить і яка тяжка голова пса. Пес сидить нерухомо з носом біля води, ніби набирає сил, потім кілька разів астматично хлепче, розхлюпує воду і знову завмирає у тій позі з носом біля води. Іда одною рукою забирає миску, другою кладе волохату голову на підстилку. Сука зітхає. Тоді Іда гладить її по — можна сказати — щоці.

Повертаються господарі. Тупотять черевиками, збиваючи сніг, бо знову сніжить. Туман розсипався на маленькі частинки і перетворився на сніжинки. Ольга нишпорить у холодильнику, виймає той самий жовтий сир, банку хрону, майонез. Іда старається допомогти в тих приготуваннях до трапези і прибирає зі столу.

— Я хотіла зателефонувати і забула. Не знаю, про що я думаю, — каже вона. — Я не могла сьогодні спати. Прокинулася вдосвіта і вже не могла заснути.

— У той час дивне світло, тому тобі було не по собі, — поволі говорить Стефан.

Іда уважно вдивляється в його обличчя, шукаючи там пояснення: усмішка означатиме, що це жарт, серйозний вираз — що він просто ексцентричний, може, теж має клопоти з пам’яттю, а може, через вік, хоч не подібний на немічного старця. Зустрічається поглядом з Ольгою. Вона ледь помітно поводить бровами, що може означати тільки “лапки”: бери все, що він говорить, в лапки.

Чоловік всипає до горщика з кашею вміст банок зі собачою їжею і розмішує дерев’яною ложкою.

— Як на мене, пані виглядає дуже добре. У нас тут гарне повітря і добра вода. Люди відмолоджуються. — Стефан обома руками бере баняка з кашею і, човгаючи йде до виходу.

Іда відчиняє йому двері.

— Приходь на сніданок і вдягни шапку, — кричить за ним дружина. Обидві нарізають шматочки жовтого сиру та викладають на тарілці. Потім солений огірок.

Ольга питає:

— Звідки ти тут взялася? Певно, ти мені вже говорила, але не пам’ятаю. З Вроцлава?

Іда відповідає:

— З Варшави.

— Ага, але як?

Іда ще раз терпляче розповідає.

— А батьки, чи твої батьки ще живуть? — питає Ольга.

— Ні, не живуть. Будинок проданий, — відповідає Іда і відчуває раптову панічну потребу втекти. Подумки перевіряє, чи все має при собі: ключі, документи, де повісили її пальто. Зиркає на телефон — мусить тепер зателефонувати. Піде звідси, вже отямилася. Вистачить вже їй тих людей — плутають їй думки. Вона енергійно підходить до календаря з рибою, отже, сьогодні субота. Субота чи п’ятниця. У понеділок у Варшаві має візит до лікаря. У середу має бути на роботі.

Ольга заливає чай у склянках, з одного пакетика робить дві склянки чаю.

— А мені здається, що ми живемо тут споконвіку, — озивається. — Стільки людей пройшло вже через цей дім. Я говорила йому, — показує підборіддям на двері, — щоб зробив таку вивіску: “аґротуристика” і поставив при дорозі, бо самого дому з дороги не видно. Але і без вивіски сюди потрапляють. А ти, що там робила в тій Варшаві? Маєш родину? Виглядаєш розумною жінкою.

Іда усміхається сама до себе, задоволена тим неочікуваним і старосвітським компліментом, щоб тільки не забути заплатити їм за нічліг і харчі, очевидно, вони підробляють на таких заблуканих подорожніх, як вона. Другу частину питання Ольги Іда ігнорує. Хоче ще напитися чаю перед виходом. Ольга дивиться на неї зацікавлено і поглинає одну скибку сиру за другою; її щелепи рухливі, ніби ніяк не кріпляться до решти голови.

— Супроводжую екскурсії.