Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

перебільшую. — Неннеке наклала на рану зелену кашку із різким запахом евкаліпту. — Ти не мав дати себе поранити — а дав, до того ж, дуже серйозно. Майже фатально. Навіть при твоїх небачених регенераційних здібностях мине кілька місяців, поки повернеш собі повну мобільність шиї. Я тебе застерігаю, за цей час не випробовуй сил у битвах із рухливим супротивником.

— Дякую за застереження. Порадь мені ще: з чого я маю весь цей час жити? Зібрати кількох панянок, купити воза й організувати пересувний будинок розпусти?

Неннеке стенула плечима, перев’язуючи йому шию швидкими, впевненими рухами пухкеньких долонь.

— Я маю тобі радити й учити жити? Я що, твоя мати, чи як? Ну, готово. Можеш одягатися. У рефекторії[7] на тебе чекає сніданок. Поспіши, бо інакше будеш готувати собі сам. Я не маю наміру тримати дівчат на кухні до полудня.

— Де я тебе пізніше знайду? У санктуаріумі[8]?

— Ні. — Неннеке встала. — Не у санктуаріумі. Ти тут — бажаний гість, відьмаче, але по санктуаріуму не швендяй. Піди пройдися. А як треба буде — я тебе сама знайду.

— Добре.

ІІ

Ґеральт учетверте пройшовся тополиною алейкою, що вела від брами до помешкань і до втопленого в стрімчасту скелю блоку святилища й головного храму. Після короткого розмислу він не став повертатися під дах, а звернув до садів і господарських будівель. Кільканадцять жриць у сірому робочому вбранні ревно працювали там на полінні грядок і годуванні птаства у курниках. Переважали серед них молоді й дуже молоді, мало не діти. Дехто з них, проходячи повз, вітався із ним кивком чи усмішкою. Він відповідав на привітання, але жодної не впізнавав. Хоча бував у храмі часто, раз, інколи навіть два рази на рік, ніколи не натрапляв більше ніж на три-чотири знайомих обличчя. Дівчата приходили та йшли собі — як віщунки до інших храмів, як акушерки та цілительки, спеціалізовані на жіночих та дитячих хворобах, як мандрівні друїдки, учительки чи гувернантки. Але ніколи не бракувало нових, які прибували звідусіль, навіть з найдальших околиць. Храм Мелітеле в Елландері був знаним і користувався заслуженою славою.

Культ богині Мелітеле був одним із найстарших, а свого часу — одним із найрозповсюдженіших, своє ж начало вів із часів незапам’ятних, ще долюдських. Чи не кожна долюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем’я шанували якусь богиню врожаю чи плідності, опікунку землеробів і садівників, покровительку кохання та шлюбу. Більшість із тих культів і злилися у культ Мелітеле.

Час, що досить немилосердно обійшовся з іншими релігіями й культами, ефективно ізолюючи їх у забутих, рідко відвідуваних, загублених у забудові міст храмиках та святиньках, виявився ласкавим до Мелітеле. Мелітеле й надалі не бракувало ані віруючих, ані спонсорів. Учені, аналізуючи це явище, тлумачачи популярність богині, звикли сягати до пракультів Великої Матері, Матері-Природи, вказували на зв’язки із природними циклами, з відродженням життя й іншими, гучно називаними явищами. Приятель Ґеральта, трубадур Любисток, який полюбляв удавати із себе спеціаліста з усіх можливих галузей, шукав простіших пояснень. Культ Мелітеле, розводився він, є культом типово жіночим. Адже Мелітеле — покровителька плідності, народження, вона опікунка породіль. А жінка, яка народжує, мусить кричати. Окрім звичних вересків, змістом яких звичайно є обіцянки-цяцянки, що вже ніколи у житті не віддасться вона жодному паршивому хлопу, породілля мусить звертатися до якогось божества, а Мелітеле тут — саме те, що потрібно. А оскільки жінки народжували, народжують і будуть народжувати, — доводив поет, — то Мелітеле не повинна хвилюватися за свою популярність.

— Ґеральте.

— Ти тут, Неннеке. Я тебе виглядав.

— Мене? — Жриця глянула на нього іронічно. — Не Іолу?

— Іолу також, — визнав він. — Маєш щось проти?

— У цю мить — так. Не хочу, аби ти їй заважав і розпитував її. Вона має приготуватися і молитися, якщо з того трансу щось та має вийти.

— Я вже казав тобі, — сказав він прохолодно, — що не хочу жодного трансу. Не думаю, що такий транс хоч у чомусь мені допоможе.

— А я, — легенько скривилася Неннеке, — не вважаю, що такий транс хоч у чомусь тобі зашкодить.

— Мене не можна загіпнотизувати, я маю імунітет. Боюся за Іолу. Це може виявитися надзусиллям для медіума.

— Іола не медіум і не психічно хвора ворожбитка. Ця дитина наділена особливою ласкою богині… Не корчи дурнуватої міни, прошу. Я говорила, що твої погляди на релігію мені відомі, це мені ніколи занадто не перешкоджало й у майбутньому, напевне, також перешкоджати не буде. Я — не фанатичка. Ти маєш право вважати, що нами править Природа й прихована в ній Міць. Тобі можна думати, що боги — в тому числі й моя Мелітеле — це лише персоніфікації тієї сили, придумані для ужитку простачків, щоб ті легше її розуміли, щоб прийняли її існування. Для тебе сила ця — сила сліпа. А для мене, Ґеральте, віра дозволяє сподіватися від природи того, що уособлює моя богиня: ладу, закону, добра. І надії.

— Я знаю.

— Якщо знаєш, то звідки застереження щодо трансу? Чого ти боїшся? Що, я накажу тобі бити чолом об підлогу перед статуєю і співати псалми? Ґеральте, ми тільки посидимо хвильку разом, ти, я й Іола. І побачимо, чи здібності цієї дівчини дозволяють читати у сплетенні сил, яке тебе оточує. Може, ми довідаємося про щось, що нам треба знати. А може, не довідаємося нічого. Може, сили призначення, що тебе оточують, не захочуть нам відкритися, залишаться прихованими та незрозумілими. Ми того не знаємо. Але чому б нам не спробувати?

— Тому, що це не має сенсу. Не оточує мене жодне призначення. А якщо навіть і так, то якого дідька там гребтися?

— Ґеральте, ти хворий.

— Поранений, ти хотіла сказати.

— Я знаю, що хотіла сказати. Щось із тобою не так, я це відчуваю. А я ж знаю тебе з пуп’янка, коли я з тобою познайомилася, ти мені до паска спідниці сягав. А тепер відчуваю, що ти крутишся у якійсь клятій коловерті, заплутаний, потрапивши у петлю, а та поволі стискається. Я хочу знати, про що йдеться. Сама я не зумію, мушу довіритися здібностям Іоли.

— Ти не занадто глибоко бажаєш сягнути? Навіщо та метафізика? Якщо хочеш, я тобі сповідуюся. Наповню твої вечори оповідями про найцікавіші випадки кількох останніх років. Організуй барильце пива, аби в мене горло не пересохло, і можемо почати хоч і зараз. Утім,