Читати книгу - "Мертві квіти"

Та вкластися так швидко не судилося. Задзижчав мобiльний. Номер невiдомий. Хто б це в таку пору…

— Алло?

— Станiславе Iвановичу? Доброго вечора. Пробачте за пiзнiй дзвiнок, сподiваюся, ще не вклалися.

— Збирався, — не конче привiтно буркнув Стас. — Хто це?

— Ми з вами ще не знайомi, — прозвучало у вiдповiдь. — Але познайомимось обов'язково. I не тiльки…

— Ми познайомимось зараз, iнакше я не говоритиму. Хто ви?

— Пане Станiславе, не гарячкуйте, — швидко заскоромовив невiдомий. — З певних причин я ще не можу назватися, але хотiв би вас застерегти…

— До побачення, — Стас роздратовано перервав розмову.

Телефон дзвонив раз за разом. Божевiлля та й годi. Стас ще раз вiдповiв.

— Не гнiвайтеся, Станiславе, i не кидайте слухавки! Лише кiлька слiв! Я ваш потенцiйний покупець. Моя цiна буде найкращою, тому…

— Будинок не продається, — чiтко по складах вимовив Стас. — Нiколи. Нiкому. Взагалi.

Бажання жбурнути трубкою у дверi не належало до розумних. Зовсiм вимкнутий телефон тихо ліг пiд подушку. Галич виявився важким мiстом, i живуть тут важкi люди.

Сон як рукою зняло, тому думки у головi почувалися надiйно i безпечно. Їх не чекала миттєва смерть вiд того, що господар раптово порине у сон. Отже, перше — зробити дозвiл на зброю, хоча б газову. Друге — замiнити замки у вхiдних дверях. А далi — хай ця «нечисть» казиться скiльки хоче. Подумавши ще трохи, Стас вирiшив-таки повiсити у хатi образи. У такiм дiлi будь-який додатковий козир стане при нагодi. Завтра…

«Iндiанець» вiдшукався першим. Розправивши рученята-крила, вiн оглядав з висоти землю, гордовито пiднявши голову. Другою знайшлася стара. I о — диво! Як можна було не побачити їх одразу? Ноги були при нiй! Щоправда, «росли» вони доволi дивно, пiд кутом майже дев'яносто градусiв, тому i важко визначалися. Ноги виглядали доволi пристойно, хоча фiгура жiнки через таке їхнє розташування здавалася переламаною пiд прямим кутом, i якщо б нахилялася уперед, то сприймалася б цiлком природно, адже є у наших селах такi згорбленi бабусi, яким уже нiколи не розiгнутися. Її ж фiгура нахилялася назад. Такого Стасовi у життi бачити ще не доводилося.

Потiм знайшовся дядько у кошлатiй шапцi з псом, що заводив до мiсяця. Студентiв довелося шукати довго. Очi вже злипалися, коли вони вiднайшлися — у самому низу. Тiльки тепер здавалося, що вони б'ються. Один — кучерявий i гладший був у тiй самiй позi. Зате другий, у старомодному капелюсi хтозна-яких часiв наче наскакував на нього, б'ючи кулаком. Як не намагався Стас глянути на цей фрагмент iнакше, картини новорiчної розваги не вийшло. Очi заплющувалися, i хоч вуха пiдсвiдомо чекали гуркотiння залiза по пiдлозi, сон поступово огорнув свiдомiсть.

«Пiшли ви усi…» — подумалося наостанок.

Х

Дзвiнок з прокуратури не став несподiванкою. Завiдувачка увiйшла до ординаторської i запросила до кабiнету — телефонував сам районний прокурор. А за хвилину з'ясувалося, що телефонною розмовою не обiйдеться.

«Закон» в особi Володимира Мамчура прибув швидко, за якихось десять хвилин. I поки його вагiтна донька була на УЗД та її оглядав гiнеколог, вiдбулася розмова наодинці в ординаторськiй, благо усi iншi встигли розiйтися.

— Я взагалi-то у дружнiх стосунках iз панi Дiаною, — по-дiловому посмiхнувся прокурор. — Тому й до її колег особлива увага. У нас вже кiлька днiв лежить ваша заява. Поясню вам, якщо ви не зовсiм у курсi — те, що з вами вiдбулося, квалiфiкується як злочин проти особи i називається незаконним проникненням у ваше житло. I займається цим не мiлiцiя, а прокуратура. Справа потрапила до нашого молодого працiвника, i коли я дiзнався, що ви працюєте разом з Дiаною Василiвною, вирiшив зустрiтися, до того ж, менi однаково потрiбно було сюди.

Стасу довелося лише подякувати.

— Так ось… — рухаючи широкими вилицями, вiв своєї Мамчур. — Сказати по правдi — шансiв жодних. Навiть якщо я вiзьму справу пiд свiй контроль. Перевiрити усе мiсто на iдентичнiсть вiдбиткiв пальцiв тим, що у вас на вимикачi, не реально. Конкретно ж ви нiкого не пiдозрюєте. Справу однаково буде закрито за недоведенiстю. Вам з цього якась користь?

— Хто знає, — невизначено протяг Стас. — Як карта ляже у майбутньому. А раптом складеться так, що ви ж самi й запитаєте мене: «Були передвiсники проблем, то чого ж ви не зверталися?».

— Я розумiю… — примружив очi прокурор. — Повiрте, я усе розумiю. У нас тут маленьке мiсто, навiть мiстечко, у якому важко щось приховати, як би не хотiв. Але… Можливо, менi вдасться допомогти вам. Ви згоднi, щоб наша сьогоднiшня розмова мала, скажiмо так, приватний характер?

Свiтлана увiйшла до ординаторської, несучи двi чашки кави.

— Я гадаю, це вiд вашої чарiвної шефинi, — зрозумiв Мамчур. — Оскiльки сама старша медсестра несе.

— Вгадали, — посмiхнулася вона. — Смачного.

— Нехай, — згодився Стас. — Давайте неофiцiйно. Я вас слухаю.

— Пане Ковач, — налiг на стiл прокурор, — скажiть менi, у ваших планах продати цей будинок? Я правий?

— Ну, хай там що, зробити цього зараз я не можу, — посмiхнувся Стас.

— Але хотiли б, — у свою чергу хитро скривився Мамчур. — Якби могли… Ну i звiсно, якби вам запропонували кругленьку суму.

— Ну, не виключено…

Цей чиновник з широким обличчям вiв розмову впевнено i точно. Ухилятися було важко. А говорити про такi речi, ще й з такими людьми…

— Отже, двi умови, — продовжував гiсть, — щоб чимало дали i щоб це стало юридично можливо. Почнемо з першої. Скiльки б ви хотiли отримати за будинок?

— Поняття не маю, — розвiв руками Стас. — Я у цьому дилетант. Потрiбно консультуватися, зважувати, порiвнювати рiзнi пропозицiї… Ви ж розумiєте — справа серйозна, йдеться про чималi грошi.

— Розумiю, — погодився Мамчур. — А у скiльки, пробачте за таку обiзнанiсть, оцiнив будинок ваш друг i мiй незнайомий колега, який приїжджав з вами iз Вiнницi?

— О, яка обiзнанiсть, — здивовано хитнув головою Стас, накидаючи зайвих десять «кускiв». — Тисяч п'ятдесят, казав.

Та реакцiя прокурора виявилася зворотною.

— Не буду вас вводити в оману. Можливо, будинок вдалося б продати i дорожче. Може ще зо п'ять тисяч виграли б. Але! Рiк чекання i дуже непевнi умови заповiту. Хто зна, як ще повернеться i яку паперову тяганину доведеться витримати. А вже є люди, готовi виплатити вам отих п'ятдесят п'ять. Ви чули — вже, негайно.

— Але ж я не маю права продати будинок, я…

— Знаю, — Мамчур застережливо пiдняв палець, допиваючи каву, у той час як друга чашка залишалася ледь надпитою. — Знаю! А цього i не вимагається. Достатньо, щоб ви тiльки припинили бути претендентом. Оце все, що вас обходить.

— А