Читати книгу - "Безсоння"

class="p1">Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях — обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі — змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.

«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» — було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб — як у торбі бісової мами загубився, — і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».

Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»

Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих — часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»

«Ні, не те, — подумав він. — Близько, але не гаряче. Це…»

За мить до того, як мозок Ральфа після болісних зусиль зміг пригадати ім’я й вигляд Еда Діпно, поруч пролунав голос:

— Ральфе, друже, радий вітати тебе! Заходь же!

Відірваний від своїх думок, Ральф обернувся на голос, здивований і одночасно шокований тим, що ледь не заснув на ходу. «Господи, — подумав він. — Неможливо збагнути всю значущість сну, поки не втратиш його. Тоді все починає пливти перед очима, а суть того, що відбувається, ніби розмита».

Із Ральфом заговорив Гамільтон Дейвенпорт, власник книжкової крамнички. Він саме виставляв книги в яскравих обкладинках на вуличний стенд. Попихкуючи затиснутою в зубах старою люлькою, що завжди нагадувала Ральфові трубу пароплава, Гамільтон випускав у пекуче прозоре повітря легкі струмки диму. Вінстон Сміт — старий сірий імпозантний кіт — улаштувався в дверях, затишно прикривши лапи пухнастим хвостом. Кіт дивився на Ральфа з жовтоокою байдужістю, мовби кажучи: «Гадаєш, тобі все відомо про старість, друже? Можу заприсягтися, нічого ти про це не знаєш».

— Гей, Ральфе, — здивовано мовив Дейвенпорт, — я звертаюсь до тебе вже втретє.

— Та, певно, я задумався. — Обігнувши книжковий стенд, Ральф підійшов до дверей (Вінстон Сміт із королівською байдужістю й далі лежав собі) і взяв дві газети, які купував щодня: «Бостон ґлоуб» і «Ю-Ес-Ей тудей». «Деррі ньюс» йому доставляли додому. Ральф, із задоволенням читаючи всі три видання, не міг сказати, якому з них віддає перевагу.

— Я не… — і тут він раптом замовк, бо перед його внутрішнім зором постало обличчя Еда Діпно. Так, цю жахливу пісеньку він почув з вуст Еда біля аеропорту ще минулого літа — не дивно, що потрібен був час, щоб освіжити свою пам’ять. І Ед Діпно не з тих, хто просто так розспівував би подібні канцони.

— Ральфе? — окликнув його Дейвенпорт. — Ти знову відключився, не договоривши.

Ральф закліпав.

— Вибач. Я погано спав, саме це я й хотів сказати.

— Недосипання… Одначе є проблеми й серйозніші. Гадаю, тобі варто випивати на ніч склянку теплого молока з медом і півгодини слухати заспокійливу музику.

Так цього літа Ральф учергове виявив, що кожному в Америці відомий свій домашній засіб від безсоння, така собі сонна магія, що передається з покоління в покоління на кшталт сімейної Біблії.

— Дуже добре до цього надається Бах і Бетховен, та й Вільям Акерман не такий уже й поганий. Але найголовніше, — Дейвенпорт, наголошуючи, підняв угору палець, — не вставати з крісла півгодини. У жодному разі! Не відповідати на телефонні дзвінки, не гратися з собакою, не заводити будильника, не йти чистити зуби… Нічого! А потім, коли ти ляжеш у ліжко… Раз! Вирубує, як світло!

— А якщо, сидячи у своєму улюбленому кріслі, раптом захочеш до туалету? — запитав Ральф. — Таке трапляється раптово, особливо в моєму віці.

— Нароби в штани, — швидко відповів Дейвенпорт і розсміявся. Ральф посміхнувся, але радше від небажання здатися нечемним. Безсоння забрало його почуття гумору.

— Так-таки в штани! — реготнув Гамільтон, поплескуючи по книжковому стенду, і похитав головою.

Погляд Ральфа зупинився на котові. Вінстон Сміт дивився на нього, і Ральфові здалося, що спокійні жовті очі тварини промовляють: «Усе правильно, він дурень, але він МІЙ дурень».

— Непогано, га? Гамільтон Дейвенпорт, майстер гострослів’я. Нароби в штани… — він знову зайшовся сміхом і хитав головою, поки засовував до кишені короткого червоного фартуха два долари, протягнені йому Ральфом, і давав здачу. — Усе правильно?

— Звичайно. Дякую, Геме.

— Прошу. Серйозно, спробуй музику. Це справді допомагає. Розслаблює мізки чи щось таке.

— Обов’язково спробую. — Що б там не було, він справді зробить це, як уже випробував рецепт місіс Рапопорт щодо гарячої води з лимоном і засіб Шони Мак-Клюр, яка радила йому прочищати мозок за допомогою сповільнення дихання й концентрації думки на слові «прохолода». Коли маєш справу з тим, як повільно, але неухильно зникає сон, хапаєшся за будь-який засіб. Зібравшись було йти, Ральф знову повернувся до Гамільтона:

— А що це за плакат у сусідній вітрині?

— У Дена Далтона? Знаєш, зазвичай я намагаюся не заглядати туди. Від одного вигляду Дена серед усього цього ганчір’я в мене псується апетит. Хіба в нього у вітрині з’явилося щось новеньке?

— Я гадаю, що плакат новий — він ще не пожовк, як усі інші оголошення, до того ж і мухами ще не засиджений. Виконано в стилі оголошень про розшук, ось лише на фотографії зображена Сьюзен Дей.

— Сьюзен Дей на… От сучий син! — Дейвенпорт кинув похмурий погляд на сусідню вітрину.

— А хто вона, президент Національної жіночої ліги чи щось таке?

— Екс-президент, до того ж співзасновник організації «Сестри по зброї». Автор книг «Тінь моєї матері» й «Долина лілій». В останній Сьюзен Дей розглядає проблеми жінок, які зазнають систематичних побоїв, і причини того, чому потерпілі відмовляються позиватися на своїх кривдників. За цю книгу вона отримала премію Пулітцера. Зараз Сьюзен Дей — одна з трьох-чотирьох політично найбільш впливових жінок Америки, до того ж вона справді чудово пише. Цей клоун знає, що в мене поруч із касовим апаратом лежить звернення, пов’язане з цією пані.