Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Мало рухаєшся, — промимрив Джеймс, не зводячи очей з вази. І зразу ж додав — У мене теж там болить.

Свізін почервонів і став схожий на індика.

— Мало рухаюся! — сказав він. — Рухаюсь я доволі: ніколи не підіймаюся ліфтом у клубі.

— Не знаю, — поспішно відказав Джеймс. — Я не знаю, що в кого діється: ніхто мені нічого не розказує.

Свізін витріщив на нього очі й запитав:

— Як же ти тамуєш той біль?

Джеймс пожвавішав.

— Я, — почав він, — п'ю одну мікстуру…

— Як поживаєте, дядечку?

Перед ним стояла Джун; маленька, рішуча, вона дивилася на нього, задерши голівку і простягаючи руку.

Пожвавлення на Джеймсовому обличчі враз згасло.

— А ти як поживаєш? — запитав він, втупившись у неї сумовитим поглядом. — Я чув, ти ідеш завтра до Уельсу гостювати у тіток свого нареченого? Там саме великі дощі. Це не справжній старий Вустер. — Він постукав пальцем по вазі. — А от сервіз, який я подарував твоїй матері на весілля, був справжній.

Джун привіталася з трьома своїми дядьками, потиснувши їм руки, і повернулася до тітоньки Енн. Обличчя старої леді радісно засвітилось; тремтячи від зворушення, вона поцілувала дівчину в щоку.

— Виходить, моє серденько, — мовила вона, — тебе не буде цілісінький місяць!

Дівчина пішла до дверей, і тітонька Енн провела поглядом її маленьку тендітну постать. Круглі, сталевого кольору очі старої леді, що їх уже повивала плівка, неначе у птаха, тоскно стежили за внучкою серед натовпу гостей, що заворушилися, збираючись іти додому; пальці старої раз по раз стискалися, знову наснажуючи її волю перед неминучим і остаточним прощанням.

«Атож, — думала вона, — всі до неї ласкаві; стільки людей прийшло її привітати. Мабуть, вона дуже щаслива».

Серед юрби біля порога — ошатної юрби гостей: юристів, лікарів, біржовиків і представників усіх незчисленних професій, що їх уподобала велика буржуазія, — Форсайтів було від сили двадцять відсотків. Але тітоньці Енн усі вони здавалися Форсайтами, та й різниця між ними й Форсайтами, певна річ, була не дуже велика — вона бачила тільки власну плоть і кров. У цій родині був увесь її світ, іншого вона не знала, — мабуть, не знала ніколи. Всі їхні дрібні таємниці, хвороби, заручини й шлюби, як у них ідуть справи і чи щастить їм заробляти добрі гроші — все це стало її власністю, її втіхою, її життям, поза цим маячила тільки імла фактів та людей, що не мали великого значення. І це доведеться залишити, коли настане її смертна година, залишити все, що надавало їй внутрішньої ваги, тієї потаємної ваги, без якої ніхто з нас не може жити; тож за все це вона міцно трималася, охоплена тугою і жадобою, яка дедалі зростала. Хоча життя пригасало в ній з кожним днем, це вона збереже до кінця.

Вона згадала батька Джун, молодого Джоліона, що кинув родину заради тієї чужинки. Ой, який то був болючий удар для його батька і для всіх них. На нього змалку покладали такі великі надії! Болючий удар, хоча справа не дійшла до публічного скандалу: на щастя, дружина Джо не вимагала розлучення. Давно це діялось! А коли шість років тому мати Джун померла, Джо одружився з тією жінкою, і тепер у них, вона чула, двоє дітей. Проте він позбувся права прийти на заручини, украв у неї повноту родинних гордощів, забрав утіху, що вона відчувала колись, бачачи й цілуючи його, пишаючись ним, своїм юним небожем, який подавав такі надії! Від тієї згадки боляче занила давня рана в її пам'ятливому старому серці! Очі їй зволожились. Вона потайки витерла їх тоненькою батистовою хусточкою.

— Ну як, тітонько Енн? — мовив хтось позаду.

То був Сомс Форсайт: чисто виголений, вузькоплечий, з вузьким лицем і вузькою талією, він проте всім своїм виглядом нагадував щось кругле, потайне, скоса поглядаючи на тітоньку Енн, наче силкувався роздивитися її поверх власного носа.

— Що ви скажете про ці заручини? — спитав він.

Тітонька Енн дивилася на нього з гордістю: Сомс — найстарший з її небожів, відколи молодий Джоліон кинув рідне гніздо — став тепер її улюбленцем; вона вбачала в ньому вірного охоронця духа родини, опікуватись якою їй самій лишилося вже зовсім недовго.

— Для нього це дуже вдала партія, — відказала вона. — З лиця він хлопець гарний, проте я сумніваюся, чи він пара нашій любій Джун.

Сомс помацав край позолоченого канделябра.

— Вона його приручить, — сказав він, тайкома послинивши пальця і потерши вузлуваті виступи на канделябрі. — Справжній старовинний лак; тепер такого не зроблять. На аукціоні Джобсона за нього можна було б узяти добрі гроші. — Він промовив це з насолодою, ніби гадаючи, що його слова підбадьорять стару тітку. Нечасто Сомс розмовляв таким довірливим тоном. — Я б і сам від нього не відмовився, — додав він. — Старовинний лак своєї ціни ніколи не втратить.

— Ти так добре знаєшся на цьому, — сказала тітонька Енн. — А як здоров'я Айріні?

Сомсова усмішка згасла.

— Непогано, — відказав він. — Скаржиться на безсоння, хоча спить набагато міцніше за мене. — І Сомс подивився на дружину, що розмовляла з Босіні біля дверей.

Тітонька Енн зітхнула й сказала:

— Може, хай би вона не так часто зустрічалася з Джун. Наша Джун має таку різку вдачу.

Сомс почервонів; коли він червонів, рум'янець ураз перебігав з його пласких щік на перенісся і залишався там, ніби печать тривожних дум.

— Не знаю, що вона знайшла в тій вертихвістці, — запально мовив він, але, помітивши, що вони вже не самі, відвернувся і знову почав роздивлятися канделябр.

— Кажуть, Джоліон купив іще один будинок, — пролунав поряд голос його батька. — Мабуть, у нього повно грошей — стільки, що не знає, куди їх подіти І Кажуть, на Монпельє-сквер, біля Сомса. Ніхто мені ані слова — Айріні ніколи мені нічого не розказує!

— Чудове місце, від мене ходу менше як дві хвилини, — почувся голос Свізіна. — А мені їхати до клубу вісім хвилин.

Місце, де стоїть будинок, мало величезну вагу для Форсайтів. Та й не дивно: адже дім став для них утіленням їхнього життєвого успіху.

Їхній батько, що походив з селянської родини, прийшов до Лондона із Дорсетшіру на початку сторіччя.

Пишний Доссет Форсайт, як прозвали його близькі друзі, був муляр і зрештою спромігся стати будівельником-підрядчиком. Уже в похилому віці оселився він у Лондоні, де будував до самої смерті і спочив на Гайгейтському кладовищі. Своїм десятьом дітям він залишив у спадок більш як тридцять тисяч фунтів. Старий Джоліон, згадуючи про нього — дуже рідко, — казав: «Завзятий був