Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Санчо Панса щиро подякував ідальго і, ще раз поцілувавши йому руку та краєчок обладунку, підсадив його на Росінанта. Сам же осідлав віслюка й подався услід за своїм хазяїном, який, навіть не попрощавшись із власницею карети, пустив коня чвалом.

Наздогнавши його, він заклопотано мовив:

— Здається мені, сеньйоре, не завадило б нам перечекати в якій-небудь церкві[24] через те, що ви заподіяли тому чоловікові. А то, чого доброго, дізнається про це Святе братство[25] й схопить нас. І хто відає, коли ми вийдемо із в’язниці.

— Замовкни! — гримнув Дон Кіхот. — Де ти бачив або читав, щоб мандрівного лицаря притягали до суду, хоч би скільки загиблих було на його сумлінні?

— Про «зумління» мені нічого не відомо, — не вгавав Санчо, — і ні на кому я його не випробовував. Знаю лише, що Святе братство не жалує тих, хто бешкетує на дорогах, а решта мене не цікавить.

— Не сумуй, друже, — заспокоїв ідальго. — Я тебе вирву з рук будь-кого, не те що якогось там братства. Краще скажи, зустрічав ти де на землі лицаря, відважнішого за мене? А може, читав про нього в книгах?

— Правду кажучи, — дещо зніяковів Санчо, — не читав я ніяких книжок, оскільки не вмію ні читати, ні писати. Та присягаюся, що ніколи в житті я не служив такому хороброму сеньйорові, як ваша милість. І дай Бог, щоб вам не довелося розплачуватися за свою хоробрість деінде. А тепер ліпше займімося вашим вухом, бо кров так і дзюрчить із нього. Ось тут у мене в сумці є трохи білої мазі.

— Жаль, — зітхнув Дон Кіхот, — що я забув прихопити з собою бальзам Ф’єрабрáса, тільки одна крапля якого зекономила б нам час і ліки.

— Що це за бальзам? — наструнчив вуха Санчо Панса.

— Рецепт цього зілля, — відповів кабальєро, — добре мені відомий, з ним нема чого боятися загинути або померти від ран. Коли я його приготую і віддам тобі, то ти, побачивши, що якось під час битви мене розрубають навпіл — а подібні речі, як не прикро, з мандрівними лицарями трапляються частенько, — повинен будеш лише ухитритися скласти обидві частини тулуба й дати мені випити усього дві краплі бальзаму. І я знову буду ніби новенький.

— Якщо так, — урочисто сказав Санчо, — я відмовляюся від управління обіцяним островом, а в нагороду за мою старанну і вірну службу прошу вашу милість передати мені рецепт цієї чудодійної рідини. Упевнений, що за її одну унцію будь-де заплатять не менше двох-трьох реалів, а мені більше й не треба, щоб прожити до кінця своїх днів чесно і безтурботно. Однак незайве дізнатися, наскільки дорого обійдеться виготовлення бальзаму.

— Три асумбри[26] обійдуться менше трьох реалів, — запевнив Дон Кіхот.

— Отакої! — аж підскочив Санчо. — Чого ж ви чекаєте, ваша милосте; чому не робите його самі та не вчите мене?

— Спокійно, друже, — відповів ідальго, — я з тобою ще не такими таємницями поділюся. А зараз дійсно давай лікуватися, тому що вухо болить нестерпно.

Не встиг Санчо Панса вийняти мазь, як Дон Кіхот, ковзнувши поглядом по знівеченому шолому, ледве не знепритомнів. Тоді поклав долоню на рукоятку меча і, звівши очі, промовив:

— Клянуся Творцю усього земного і чотирьом святим Євангеліям вести спосіб життя маркіза Мантуанського, після того як він присягнувся помститися за смерть племінника, що означало: обходитися без скатертини під час їжі, не ділити ложа зі своєю дружиною і ще чогось там не робити, чого я наразі не пам’ятаю, — але теж урочисто обіцяю… аж доки остаточно не помщуся тому, хто наніс мені цю образу.

— Врахуйте, сеньйоре, — подав голос Санчо, — якщо той лицар з’явиться, згідно з вашим наказом, перед Дульсінеєю Тобоською, це означатиме виконання ним власного зобов’язання. Тобто, він не заслуговує додаткового покарання, хіба що вчинить новий злочин.

— Слушна думка, — визнав Дон Кіхот правоту слів свого зброєносця, — а тому я скасовую частку останньої клятви, але підтверджую, що вестиму вищезгаданий спосіб життя, поки не відніму інший, не менш добротний, шолом у якогось лицаря. До речі, щось подібне мало місце стосовно шолома Мамбріна.[27]

— Та бодай їм, усім цим клятвам! — закотив очі Санчо Панса. — Від них тільки шкода здоров’ю і совість неспокійна. Може, ви не згодні, то уявіть: раптом протягом багатьох днів ми взагалі не стрінемо озброєної людини в шоломі, що нам потім робити? Невже ви продовжуватимете дотримувати обітниці, незважаючи на те, що вам доведеться спати одягненим, ночувати просто неба і піддавати себе багатьом іншим випробуванням, про які йдеться у клятві цього дідугана, котрий вижив з розуму, маркіза Мантуанського, яку ви переінакшили щодо себе? Даруйте, ваша милосте, нашими шляхами їздять не воїни зі зброєю, а самі погоничі та візники, які не те що не носять шоломів, а либонь і слова такого ніколи не чули.

— Помиляєшся, — заперечив кабальєро. — Ось побачиш, не мине й двох годин, як десь на роздоріжжі ми зустрінемо велику кількість озброєних людей, скількох не було навіть серед тих, хто прямував до Альбрака полонити прекрасну Анжéліку.[28]

— Хай буде по-вашому, — легко відступився Санчо, — аби швидше настав час завойовувати острів, який обходиться мені немалою ціною, — а там і помирати можна.

— Я вже казав, — вів далі Дон Кіхот, — не турбуйся з цього приводу: не буде острова, знайдемо тобі щось на кшталт королівства Данського. Все, припиняємо порожні балачки. Краще глянь, чи нема чогось їстівного в сумці. Ми перекусимо і почнемо шукати який-небудь замок, де заночуємо та зготуємо диво-бальзам. Бісове вухо, просто вогнем горить.

— Ось у мене є цибулина, трохи сиру й кілька шматочків черствого хліба, — запропонував Санчо. — Однак навряд ця їжа підійде такому доблесному лицарю, як ваша милість.

— Багато ти в цьому розумієш! — хмикнув ідальго. — Тож знай, постувати місяць вважається честю для мандрівних лицарів. Їм взагалі нерідко доводилось перебиватися чим Бог пошле. Само собою, вони не могли не їсти і не відправляти природних потреб, як усі звичайні люди, проте, з іншого боку, більшу частину свого життя вони проводили у лісах або пустелях без кухарів. Отже, груба їжа, приблизно як і та, що її ти нині пропонуєш, була для них звичною справою. А тому, друже, хай тебе не засмучує те, що насправді мені приємне, і не дратуй щирого мандрівного лицаря.

— Пробачте, сеньйоре, — знітився Санчо, — адже знаєте, я ні бельмеса не тямлю