Читати книгу - "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Роман озирнувся. Майданчик був порожнiм. Вiн напружив зiр i обличчя дiвчинки наблизилось до нього, мов в об'єктивi фотоапарата. Вiн чiтко i ясно побачив її посмiшку, а вона знову порухала в повiтрi тонким пальчиком. Сумнiвiв не було — жест адресований йому!

Роман витер руки ганчiркою, кинув її на пульт i, плутаючись у власних ногах, нiби їх було не двi, а сорок двi, поплив уперед через майданчик, вiдчуваючи, як голова наливається кров'ю, мов перед iнсультом. Якщо це помилка, вирiшив вiн, дiйду до авто, омину його i пiду далi за рiг. Ходити такою траєкторiєю нiкому не забороняється! Нехай собi думає, що хоче. Можу навiть байдуже, наскiльки це у мене вийде, кивнути їй.

Йому залишилось здолати не бiльше десяти жахливих крокiв, як вона вже точно чiтко кивнула йому i, не дочекавшись, коли вiн пiдiйде, пурхнула в дверi мотелю. Сумнiвiв не лишилося: всi її рухи стосувалися його.

Роман Iванович згадав, як нещодавно не мiг виринути зi сну i подумав, що i зараз варто прокинутись. Але з жахом i захватом зрозумiв, що все це вiдбувається наяву. Ось i дверi мотелю. Вони автоматично розсунулись перед ним. Дiвчинка стояла бiля стiйки адмiнiстратора, щось говорила, а побачивши його, знову махнула в повiтрi рукою, показуючи дорогу в кiнець коридору. I вiн пiшов, мов заворожений, орiєнтуючись на цей жест.

Усе це було незвичайно. I вiн мрiяв лише про одне — нехай цей коридор нiколи не скiнчиться, щоб вiн бачив, як погойдується перед ним ефемерний силует метелика, щiльно затягнутий в тонку чорну шкiру коротких шортiв i куртки-«косухи». Лише раз вона обернулася — чи йде вiн за нею — i зникла за дверима номера...

Тепер можна було спокiйно повернути назад, побiгти, долаючи бiль у серцi i в скронях, втекти, розчинитися в повiтрi — вона дала йому цю можливiсть. I вибiр лишався за ним. Чудова, дивовижна, романтична, розумна дiвчинка! Чому вона обрала його? Невже дiйсно вiдчуває те саме, що i вiн?

Роман стишив ходу. Згадав своє переконання: шлях до мрiї — кращий за її здiйснення. Чи не залишити все так, як було, як є? А потiм згадувати про цей випадок усi сорок два наступнi роки, котрi вiн збирається прожити тут?

Зупинився перед прочиненими дверима. Зi щiлини повiяло тривогою. Ноги тремтiли. Роман ступив кiлька крокiв уперед, зачинив за собою дверi.

Порцелянову Дiвчинку звали Леннi...

Про це вiн дiзнався вже потiм, коли пiд його ногами розверзлася, розтрiскалася спалена пустеля. Але перед тим вiн побачив те, що хотiв побачити — з дитинства, зi своїх десяти рокiв: як з'єднуються порцеляновi частини статуетки. Побачив не одразу — очi довго звикали до напiвтемряви затишного номера, кров заливала мозок, у вухах гуло. Коли це все стишилось, на лiжку висвiтилось те видовжене, вiдшлiфоване, без жодної складочки порцелянове тiло, безвиразнi, але й звабливi у цiй невиразностi очi, приклеєна i так само безвиразна посмiшка, звернена всередину себе — i тим самим ще бiльш збудлива. Одна нiжка дiвчинки була зiгнута в колiнi. Воно свiтилося, мов китайський лiхтарик. Роман Iванович обережно присiв поруч i, нiмiючи вiд щастя, ледь чутно доторкнувся губами до цього лiхтарика. Але тепер не вiдчув того задушливого дитячого сорому, коли робив це тридцять рокiв тому з тою статуеткою. Хлопчик вирiс, статуетка ожила...

Вiн сильнiше притиснувся до колiна, вкриваючи його невагомими доторками. У головi крутилося лише одне слово: «Господи...»

— Це коштуватиме триста євро, раша!

Вона щось сказала? Невже вiн чує її голос? Рiвний, спокiйний голос, без жодної iнтонацiї. Такий, яким i належить говорити порцеляновiй ляльцi.

— Що?

— Триста євро, — повторила вона.

На вустах загiрчив присмак алебастру. Роман випростався. Вiдчув, як розтрiскується i розвалюється на шматки нiжна порцеляна — ноги, руки, голова — все з гуркотом розкотилось по кутках — не зiбрати. Як i власного життя.

I тодi вiн заридав. Уперше за тридцять рокiв. Так само як тодi, коли батьки зловили його на мiсцi злочину — зi шматками розтрощеної ляльки в руках.

— Раша дурний i жадiбний, — сказала Порцелянова Дiвчинка, зiбрала свої речi з пiдлоги, швидко одяглася i вийшла з номера.

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Душа була не на мiсцi!

Ось скажи комусь так — i стане зрозумiло: людинi не по собi. I почнуть заспокоювати, мовляв, нiчого страшного, час вiд часу це вiдчуває кожен. Особливо взимку i навеснi. Треба попити настоянку пiвонiї чи ехiнацеї, волокординчик, бiльше бувати на свiжому повiтрi, думати «про хороше». Але як пояснити, що навiть пiсля таких заходiв, душа не повертається?! А як жити без душi, хто пiдкаже?

Якби Оксана зустрiла бодай одну людину з такою ж проблемою, їй стало би значно легше. Вони порозумiлися б, допомогли б одне одному. Просто подiлилися б своїми враженнями i симптомами, як це роблять хворi з однаковим дiагнозом. Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, i сказала б, що ось тут є дiра — велика вакуумна порожнеча. I її неможливо залити настоянкою! Це невилiковна хвороба. I чим довше триває, тим стає цiкавiшою для дослiджень. Якби тiльки вiн iснував, такий дiагноз — «душа не на мiсцi», Оксана могла б багато чого розповiсти лiкарям i, можливо, допомогла б науцi. От, наприклад, хоча б такий симптом, який вона назвала «вмикання лiхтарика». Це коли всерединi порожнечi виникає бiль. Вiн не гострий, не заважає рухатися i робити повсякденнi справи, але вiн поволi розпалюється всерединi, досягає розмiрiв грудної клiтини, тисне на стiнки i, мов жива iстота, тягне iз судин усi соки.

Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем. Перевiрилась у лiкаря. Серце в порядку. Потiм нарiкала на шлунок, пiдшлункову залозу, легенi, нирки. Аж доки дiйшла беззаперечного висновку — цей лiхтарик болю запалюється на тому мiстi, звiдки вилетiла душа. Якраз посерединi грудей, трошки захоплюючи живiт. А згодом, поспостерiгавши за собою, зробила неабияке вiдкриття: цей лiхтарик вмикається рiвно о десятiй годинi ранку i випалює органiзм до одинадцятої ночi. Потiм згасає. Дає перепочинок на нiч. А зранку все починається знову. Бiль зринає i зникає раптово, нiби хтось в серединi клацає вимикачем: «раз» — i болить! Усе мов за годинником — анi хвилиною ранiше чи пiзнiше! — вимикач клацає вдруге: можна перепочити, передихнути.

Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!»