Читати книгу - "Твори"

Його захоплювала в ній принадність тепличного створіння, призначеного і привченого зачаровувати. То був рідкісний предмет розкоші, привабливий, добірний і витончений, на якому спиняються очі, біля якого б’ється серце й збуджується бажання, так само, — як от виникає апетит перед тонкими стравами, відокремленими від нас вітриною, але зготованими і виставленими напоказ саме на те, щоб збудити у нас почуття голоду.

Коли він цілком переконався, що невпинно скочується в безодню, то з жахом почав думати про небезпеку свого захоплення. Що з ним станеться? Як вона вчинить? Вона, напевне, обійдеться з ним так, як обходиться з усіма: доведе його до того стану, коли йдеш слідом за всіма жіночими примхами, як собака іде слідом за своїм паном, а потім визначить йому місце в своїй колекції більш або менш славетних улюбленців. Та чи ж справді вона вела таку гру з усіма іншими? Невже немає серед них жодного, котрого вона б кохала, справді кохала — місяць, день, годину, в одному з тих швидко стримуваних поривів, яким віддавалося її серце?

Він безперестану говорив з іншими про неї після її обідів, де всі вони розпалювалися від спілкування з нею. Він відчував, що всі вони ще схвильовані, незадоволені, розчаровані, як чоловіки, які не дістали справжньої втіхи.

Ні, вона не кохала жодного з цих героїв, що викликали людську цікавість. А він — ніщо супроти них; ніхто не

33

2 Гі де Мопассан, т. 2 озирається, не дивиться, коли його ім’я лунає в юрбі чи у салоні. Що ж він для неї? Ніщо, ніщо, статист, знайомий, той, хто для таких розбещених жінок стає пересічним відвідувачем, корисним, але позбавленим принади, як вино без аромату, розбавлене водою.

Якби він був знаменитістю, то ще погодився б на таку роль, яку б його слава зробила менш принизливою. А так, невідомий, він не хотів погоджуватися на це. І написав їй прощального листа.

Одержавши коротку відповідь, він був такий розчулений, ніби щастя впало на нього, а як вона взяла з нього обіцянку, що він не поїде, то зрадів, неначе позбувся якогось лиха.

Збігло кілька днів, і в їхніх стосунках нічого не змінилося; та коли минуло заспокоєння, що звичайно приходить після криз, він відчув, що бажає її ще сильніше й палкіше. Він вирішив ніколи нічого більше не говорити їй, але ж він не давав обіцянки не писати; і якось увечері, коли не міг заснути, коли її образ опанував його в любовній лихоманці безсоння, він змусив себе сісти до столу і почав викладати на білому папері свої почуття. Був то не лист, а якісь нотатки, речення, думки, судороги страждання, що оберталися в слова.

Це його заспокоїло; йому здавалося, ніби він трохи позбувся своєї туги, і, як тільки ліг у ліжко, зміг нарешті заснути.

Прокинувшись другого дня, перечитав тих кілька сторінок, — побачив, що вони сповнені трепету; поклав їх у конверт і надписав адресу, але велів однести листа на пошту лише пізно ввечері, щоб вона його отримала вранці.

Він був певен, що ці аркушики не обурять її. До листів, де говориться щиро про кохання, найцнотливіші жінки ставляться безмежно вибачливо. І такі листи, написані людиною, в котрої тремтить рука, а погляд зачарований одним-єдиним обличчям, мають непереможну силу над серцями.

Увечері він пішов до неї — довідатися, як вона його прийме та що йому скаже. Він застав у неї пана де Прадо-на, що курив, розмовляючи з дочкою. Той часто так проводив біля неї цілі години, поводячися з нею скоріше як з чарівною жінкою, ніж як з дочкою. Вона надавала своїм стосункам з батьком та взаємним почуттям відтінку того любовного поклоніння, яке відчувала сама до себе і якого вимагала від усіх.

Коли вона побачила, що прийшов Маріоль, її обличчя засяяло втіхою, вона жваво простягла йому руку; її усміх казав: «Я рада вам».

Маріоль сподівався, що батько незабаром піде собі. Але пан де Прадон не йшов. Він добре знав свою дочку і вже давно не мав сумніву в ній, уважаючи її за позбавлену сексуальності, однак наглядав за нею з цікавою, турботною, майже подружньою увагою. Йому хотілося довідатися, яку надію на сталий успіх має цей новий друг, довідатися, що він таке, чого він вартий. Чи виявиться він просто перехожим, як багато інших, чи стане членом звичайного її оточення?

З того, як пан Прадон умостився, Маріоль побачив, що позбутися його не вдасться. Він скорився і вирішив навіть спробувати сподобатися йому, гадаючи, що прихильність або хоч безсторонність усе-таки краща за ворожість. Він сипав дотепами, був веселий, бавив пана де Прадона, нічим не виявляючи своєї закоханості.

Вона задоволено думала: «Він не дурний і добре грає комедію».

А пан де Прадон міркував собі: «Який приємний чоловік! Йому моя дочка, здається, не закрутила голови, як отим усім дурням».

Коли Маріоль вирішив, що йому пора йти, то лишив їх обох зачарованих.

Зате сам він покидав її дім з розпачем в душі. Коло цієї жінки він уже страждав від неволі, в якій вона його тримала; відчував, що даремно стукатиме до цього серця, як ув'язнений стукає в окуті залізом двері.

Упевнившись, що його охопило кохання, він уже й не намагався звільнитися; тоді, не маючи змоги втекти від своєї долі, він вирішив бути хитрим, терплячим, упертим, потайним, подолати її спритністю, покорою, до якої вона така жадібна, палким коханням, що її п’янить, добровільним рабством, яке він прийме.

Його лист сподобався. Він ще писатиме. І писав. Майже щоночі, вернувшись додому, в годину, коли розум зворушений денними хвилюваннями, перетворює в якусь галюцинацію все, що його цікавить або збурює, він сідав до столу при лампі й пристрасно думав про неї. Паростки поезії, що їм стільки млявих людей з лінощів дають заглухнути в своєму серці, розросталися від цього захоплення. Він писав, все про ті самі речі, про одне й те саме — про своє кохання — у формах, які оновлювалися тому, що кожного дня оновлювалося його бажання, і роз'ятрював свою пристрасть, працюючи над її літературним вираженням. Цілі дні він підшукував і знаходив невідпорно переконливі слова, що їх надмірне збудження викрешує з розуму, як іскри. Цим він сам роздмухував полум’я у своєму серці й обертав його в пожежу, бо справді палкі любовні листи часто небезпечніші для того, хто пише, ніж для