Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Олег засміявся:

— Не бійся, так не буде. Кажи давай.

— Ну, гаразд... — важко зітхнув Якимець, збираючись із думками. — Знаєш, вже рік не сплю ночами. Жахіття всяке сниться. Не кожну ніч, звичайно, — так би давно копита відкинув. Іноді кілька тижнів — нічого. А тоді щоночі. Це жах. Я сам на себе стаю не схожий. Прокинуся годині так о другій увесь мокрий, сну немає... Серце вискакує. До ранку не можу заснути. Потім цілий день із хворою головою. Увечері падаю вимучений, а уночі знову... Олег, це...

Якимець розпачливо похитав головою.

— А ти...

— Чекай, не перебивай, — попросив той. — Потім це припиняється. Ніч, дві — спокій. Немає, немає... Здавалося б, тепер мені лише розслабитися, а я не можу. Чекаю, коли знову... З'являється відчуття, що ось-ось. Воно виснажує. А тижнів за два я вже взагалі ні про що думати не здатний. Ну, ось цієї ночі... Немає. Отже, наступної... Знову ні. Але я знаю, що буде, обов'язково. Тоді знову стаю зовсім хворим. Це очікування доводить до ручки. І ось, нарешті... Олег, це неможливо передати.

— То що ж тобі сниться? — не зрозумів Олег.

— Один і той самий сон. Словом, мені збираються відрізати ноги. Обидві. Ну, ампутувати, в лікарні. В останню мить я вириваюся. Здається, при цьому я ще й когось «мочу». На смерть. Ну, розумієш, щоб видертися. І це мені вдається. Я біжу нічним лісом і гадаю, що усе позаду...

— І що? — мимоволі проковтнув Олег.

— Оглядаюся і бачу, що мене хтось наздоганяє. Сам-один. На ньому щось таке чорне, з каптуром. Він біжить, знаєш, так, дуже легко, наче й ваги не має. І я бачу, що втекти від нього неможливо. У нього в руці ніж такий довгий, вузький, а в іншій — рамка дротяна. На таких рентген-знімки у лікарнях носять. І він насувається на мене. Розумієш — цієї миті жах просто дикий! Тоді я бачу, що у нього під каптуром нічого немає! Порожнеча, чорнота. І каптур цей надягається мені на обличчя. Я завжди із криком прокидаюся. Це неможливо передати...

Міміка Володі зараз відображала всі ці переживання. Він замовк.

— Гм... Ну, а ти звертався до лікарів — психотерапевтів і таке інше?

— Олежку... — гірко посміхнувся приятель. — Якби ти знав, скільки бабла я на це висадив! Поки не зрозумів, що всі ці терапевти — фігня на пісному маслі, й ніхто мені не допоможе. Де тільки не був, у яких світил... А потім пішли бабки-дідки... Бачив би ти, з якими шарлатанами справу мав — самому зараз дивно.

— А в нас у психоневрологічному диспансері ти був? — перебив Олег.

— Із нього починав.

— І що?

— Нічого! Усяких розумних порад наслухався, всяких термінів нахапався, купу таблеток зжер. І все дарма.

— А у кого ти був — конкретно?

— Слухай, — сказав Якимець. — Давай я тобі один папірець покажу, щоб ти не думав, що у мене зовсім дах поїхав.

— Та я й не думаю...

Проте співрозмовник таки витяг папірець і простяг через стіл. Це був висновок за усією формою про те, що Якимець Володимир був освідчений психіатричною експертизою, і у нього не було виявлено ніяких відхилень.

Володя сховав папір.

— Слухай. Я щось не зрозумів, до чого тут цей...

— Тачанів?

— Так.

— Справа у тім, що коли воно починається, я начебто знаю: події відбуваються там.

— Ти що — бував у цьому містечку?

— Як тобі сказати... І так, і ні. Більше ніж рік тому я їхав поїздом із Австрії. Ну, швидким. Але щось сталося дорогою, і вийшла незапланована стоянка. Коли поїзд гальмував біля перону, там промайнув мужик із рибою. На невеличких станціях місцеві виносять до поїздів різне, щоб торгувати, — хто яблука, хто що... Як побачив я — так схотілося до пива! Дізнався, що півгодини стоятимемо, і бігом за мужиком. А його немає. Я по перону, на найближчі вулиці зазирнув — як крізь землю провалився. Думав, може, до вагону якого заскочив із тією рибою. Одним словом, поїзд пішов, а його так і не було... А потім це почалося.

— Не зрозумів: ти хочеш сказати, що поїзд зупинявся якраз у тому Тачанові?

— Саме так.

— Ну, тоді все надзвичайно просто! З якоїсь причини назва цього містечка зафіксувалася у твоїй, так би мовити, підсвідомій пам'яті, а потім спливла у сні. Таке буває.

Якимець подивився на лікаря поблажливо:

— Чувак, я й не знав тоді, що ми у Тачанові зупинялися! Дійшло тепер до тебе? Там навіть назви на станційному будиночку не було!

— Звідки ж ти її дізнався?

— А звідти. Я потім знайшов цей поїзд і встановив, що зупинка відбулася саме там. Це ідіотське містечко спочатку приснилося мені у тих жахіттях, а вже потім я дізнався, що воно існує насправді і що саме у ньому зупинявся той довбаний поїзд!

— Може, хтось сказав його назву, як ти виходив на перон?

— Ні! Ніхто не казав! Тоді я восени їхав. І уві сні також осінь — жовте листя під ногами хрускотить, коли по лісі біжу. Коли ті жахи почали мене серйозно діставати, якось узяв карту України і пошукав — чи немає у нас справді якогось Тачанова. І знайшов... Потім і про поїзд згадав.

— Бісівщина якась... — знизав плечима Олег. — А що ж ти хочеш, щоб я там робив?

— Ну, не знаю... — невизначено скривився Володя. — А що мені залишається? Ніхто нічим не може допомогти. Може, насправді існує якийсь зв'язок? Ну, на рівні п-паранормального... Звідкись я ж дізнався, що це трапилося саме там! Якось це мусить бути пов'язано. Тому походиш, подивишся... Дізнаєшся, що сталося у їхній лікарні того дня, коли я їхав поїздом. Це ж у ній все відбувається! І я їздив туди вже потім, коли жахи почалися. Обійшов кругом цю бісову богодільню. Уявляєш — там біля самої лікарні дійсно якась лісопосадка починається. Але ж у сні