Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Вранці наступного дня вся родина з острахом і надією поглядала на чорну тарілку гучномовця, чекаючи останніх повідомлень. А радіо все мовчало. Нарешті щось зашаруділо, і в кімнаті пролунав зосереджений голос диктора. Передавали зведення Верховного командування Червоної Армії. Фашисти наступали далі. По всьому фронту ідуть тяжкі оборонні бої. Фашистська авіація бомбардує наші міста. Диктор перераховував утрати фашистів, називав кількість знищених танків, літаків, гармат, розповідав про найзапекліші бої, що сталися на фронті вчора.

Тато уважно вислухав зведення, ще якусь хвилину посидів непорушно, а тоді кинув невизначено:

— Отакі наші справи!.. Вона вже йде, — батько обминув оте лиховісне слово «війна», воно страхало, додавало гіркоти.

— Що ж нам тепер робити? — ніби сама себе запитала мати. — Страшно й подумати, що нас чекає і коли цьому лихові може бути кінець?..

— До всього треба бути готовими, — стиха проказав тато. — Я — кулеметник, танкіст, підлягаю мобілізації в першу чергу. А зараз мені треба негайно поїхати в район.

— Чого тобі так терміново? — ще більше стривожилася мати.

— Є, Маріє, важливе діло, й насамперед його мушу вирішити. — І до Юрка: —Збирайся, підемо разом. По дорозі й поговоримо, бо нині тобі, Юрку, лишатися за старшого…

Мама також заквапилась на роботу. Вона завідує виробництвом у ткацько-вишивальній артілі «Червона ткаля». По дорозі батько зайшов до контори сповістити про свою поїздку в район, і вони з Юрком заквапилися до порома.

На березі Прип'яті було тихо і безлюдно. Тільки дядько Денис, як завжди, сидів на почорнілому вербовому пні і курив свою закіптюжену люльку.

— Що там за новини? — спитав він одразу.

— Тяжкі бої, лізуть фашисти, як сарана, — відповів тато.

— Забули вже вісімнадцятий, — загрозливо кинув дядько Денис. — Знову пруть. Нічого, натовкли їм у громадянську, і зараз за нами зупинки не буде. — Дядько Денис постукав люлькою по пеньку, вибив з неї попіл і говорив далі:

— Пам'ятаєш, Василю, як ми їх тоді колошматили? Дуже скоро забули німчики… Я сам кількох зарубав, а їхньому полковникові вухо відсік. А ще одному офіцерикові,— пригадував дядько Денис, — шаблею по голові кресонув. Пощастило йому тоді, кінь спіткнувся, і німець живий лишився, лише кров'ю заюшився. А жив він у панському палаці, в Зоряній кімнаті. Контрибуцію здирав з селян. Молодий був такий, а в'їдливий, як зінське щеня, це ж він звелів півсела шомполами сполосувати. Жаль, що втекли тоді, якась нечиста вивела німців болотами до залізниці. Чого доброго і ті недобитки нині припруться сюди… — Дядько Денис допитливо поглянув на тата. — А ти, Василю, куди, на той берег?

— Хочу з Юрком до знайомих навідатися і купити дещо треба… Не сьогодні-завтра мобілізація.

— Щойно парубків наших перевозив, — ніби із заздрістю мовив дядько, — добровольцями вирішили піти на фронт. Що то молодому, всі шляхи відкриті. А в мене нема вже сили. Не той зараз Денис Кудлаєнко, що був, не орудувати вже мені шаблею, як колись. Хіба що, не доведи до такого, коли німець до нашої місцевості прорветься, піду в партизани! Тоді я ще зможу в пригоді стати, навколишні болота, пущі, бори та діброви назубок знаю.

— Таке й скажете, — перебив дядька Юрко. — Як це фашисти зможуть до нас прорватися? Скоро наші так дадуть їм, що й у Берліні не сховаються!

Дядько Денис дружелюбно поплескав Юрка по плечу:

— Так я, хлопче, також такої думки! Буде фашист утікати, що й у Берліні йому не сховатися. Тут я з тобою цілком згоден. Тільки на війні, щоб ти знав, усяко буває. Не завжди до перемоги йдуть напрямець. Часом доводиться, хлопче, й круга давати.

Поволі пливе важкий пором через Прип'ять. Сталевий, мокрий дріт ніби прикипає до розгарячілих долонь, холодить їх, виринає з темних хвиль і знову пірнає в глибоку воду. Дядько Денис, тато і Юрко ритмічно, не поспішаючи, тягнуть шорсткий сталевий трос, спрямовують пором до протилежного берега. Нарешті він м'яко ткнувся у пологий берег і заколивався на пружних хвилях.

Години через дві вони були вже в райцентрі, біля будинку з червоної цегли, в якому знаходилося відділення міліції. Черговий на запитання, чи є товариш Вершина, розвів руками.

— Нема і ні сьогодні, ні завтра не буде. Коли щось термінове, звертайтеся до товариша Шарпинського. Зараз він лишився на господарстві. А ось і він…

У коридор вийшов високий нахмурений чоловік з густою рудою шевелюрою на видовженій, трохи гостроверхій голові. Чималий гачкуватий ніс звисав над тонкими, щільно стиснутими губами. Шарпинський звів холодні невиразні очі, запитав насторожено:

— Ви на прийом? Може, знову пропали продукти?

— Я хотів до товариша Вершини, — холодно відповів тато.

— Нема Вершини, — офіційним тоном сказав Шарпинський. — І скоро не буде.

Він повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.

— Тоді підемо в райком партії,— не відступався тато, — розкажемо про підземелля секретареві райкому.

У райкомі їх теж чекала невдача. Секретаря райкому партії терміново викликали до Києва.

На вулиці, біля магазину, стояла довжелезна черга. Люди розкуповували сіль, мило, сірники, цигарки, нитки, голки, казани й каструлі. Пішло на продаж і те, що роками лежало на складі.

У магазині тато купив хліба, оселедців, печива та цукерок.

Тут вони зустріли колишню Юркову вчительку Примак. Ще недавно Віра Миронівна жила в Жовтневому і викладала німецьку мову в місцевій десятирічці. Минулого року її перевели в район, призначили інспектором райвно. Вчителька підійшла до тата та Юрка, привітно поздоровкалася і запитала:

— Чого це ви забилися в наші краї?

— Треба було порадитися з лейтенантом Вершиною, — відповів їй тато, — а його немає. Зайшли до секретаря райкому — і він зараз у від'їзді. От і ні з чим повертаємося додому.

— Щось дуже важливе? — Віра Миронівна допитливо глянула на тата.

— Як вам сказати, — зам'явся батько, — може, й важливе, а може, й не дуже, хоча зараз такий час, що на кожну дрібницю мусиш зважати. Хотів дещо розповісти йому, як кажуть, довести до відома…

Разом вийшли з магазину на майдан.

— Нема лейтенанта, — довірливо озвалася вчителька і, притишивши голос, пояснила: — У Погребищанському лісі десант скинули. Хотіли, мабуть, підірвати залізничий міст, а їх помітили, подзвонили в район, підняли міліцію по тривозі.

— Про який десант ви говорите, Віро Миронівно? — недовірливо запитав тато.

— Про фашистський, — уточнила вчителька. — Німці вчора на світанку скинули. Одного диверсанта убили, захопили інструкції, зашифровані явки. Мене викликали перекласти ті документи.

— Дожилися! — гірко промовив тато. — У Погребищанському лісі — фашистський десант!

— Війна, Василю Івановичу, — очі Віри Миронівни гнівно блиснули, — а фашисти вороги підступні. От і