Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

— Ага, я пам’ятаю. Але ж тебе після дев’ятої вечора вдома рідко застанеш!

— То правда, — сміється. — Ну, як ти там? Ще не знудилася? Може, знову приїдеш, і ми прошвирнемося по магазинах? У Потсдамі ми так і не були…

— Ще поїдемо! А я ще з минулого разу не всі речі продемонструвала. Хіба лижний костюм… Давай тепер ти до нас!

— Зараз? У такий мерзенний зимово-весняний період — нізащо! Може, літом. А як там успіхи Лільки? Трусить бюстом на диско?

Аліска робила нашій Лільці «термін» у пластичного хірурга в клініці Шаріте.

— Трусить! — підтверджую. — А як Томас?

— Шайсе, навіть не нагадуй! Збоченець якийсь! Всі вони тут трохи звихнуті. Інший менталітет. Ти ж знаєш!

— То що, вже все?! Він мені здавався таким ґречним і привабливим.

— Ото ж бо й воно, що тільки здавався. А як зайшла я у його спальню, то там такі «портрети» різних інтимних місць побачила, що мене аж знудило. Відразу зібралася додому. Навіть нічого йому не пояснювала.

— Дикість якась! Добре, що я стою на світлофорі, — справді про таке чую вперше (ну, хіба у кіно бачила). — А може, це у нього якась така естетична шиза. Він художник, здається?

— Шиза-шиза! — відразу з реготом погоджується Аліска. — А якщо ще доплюсувати, що йому сорок два, і він жодного разу не був одружений! О, а за фахом він — лікар!

Я починаю теж реготати і рушаю на зелене світло.

— Стопроцентний збоченець! Не переймайся!

— Та я ніколи не переймаюся. Було б ким. Та тут тих женихів, як вареників у мисці зі сметаною, — відповідає моя «берлінка».

— Слухай, я тут хочу з корка вирулити, давай я тобі пізніше передзвоню. З дому.

Я порушую, оминаючи затор, і виїжджаю на зустрічну. ДАІшник, який сидів у машині, впізнав мене і сором’язливо опустив очі.

Вночі мені снилася — Аліска. Вона усміхалася, як колоритний Пацюк із нетлінної гоголівської «Ночі перед Різдвом», якому вареники самі у рот залітали. Так і Аліска-джин сиділа по-турецькому на якійсь дискотеці, а перед нею на танцмайданчику німці в сметані танцювали…

Боже-боже, якби ж то я знала, хто буде у Рокси на презентації у п’ятницю! Я перечитала б усі на світі книги з мистецтвознавства! А то одні проводки у голові з курсу навчання в універі і звіти. Або ні, я б краще вдягнула ще сміливіше плаття і зробила б бойовий розпис на обличчі. А може б, і звабливе тату на плечі…

Презентація

Біля входу у Лянчину галерею сновигали, як поліцейські пси, журналісти з фотоапаратами. Очевидно, когось чекали. На сусідніх вузьких середньовічних вуличках Львова контрастно виділялися припарковані автомобілі преміум класу: рендж-ровери, лексуси, порші та інші не менш престижні марки і навіть один червоний ягуар. Цікаво, кому б це він належав?! Але тут важкі дубові двері у світ мистецтва відкрилися, перервавши мої дедуктивні міркування.

Ми потрапили у зовсім інший вимір. Тут яскраво світили телевізійні софіти, грав орендований струнний квінтет і поміж гостей у вечірньому вбранні лавірували ненав’язливі офіціанти з шампанським і канапе з ікрою.

— О, Асті Мондоро! — задоволено констатувала Дарина, вхопивши келих уже біля входу.

— Я тебе прошу, не переплутай галерею з дискотекою, — попередила я її.

Василь незадоволено звів брови. Його голова, майже позбавлена рослинності, і густі брови хаткою тут же нагадали мені дядька із «Сімейки Адамсів». Мій полковник терпіти не міг таких заходів. Для нього це було обтяжливо. Тут ніхто нікому не підкорявся, натовп людей не шикувався за командою у шеренгу, і ніхто не віддавав йому честь. До того ж усі були у цивільному, і він у тому числі. А це його дуже гнітило. Тужив за армією, лише на роботі забувався. Він узагалі був дуже несвітською особою, якщо можна так сказати. Я мусила цінувати такі прояви самопожертви і завжди залишалась у боргу перед ним.

— Васюню, це ненадовго, — умовляла його, як трирічну дитину. — Після офіційної частини я тебе відразу відпущу.

Василь дувся, крехтав. Потім щось про себе подумав і коротко процідив:

— Добре.

Він підставив нам з Даркою руки, і ми, обхопивши його з обох боків, театрально попливли вздовж демонстраційних стін.

Ми ледь вміщалися у проходах, а біля деяких експонатів доводилося навіть протискатися. Я подумала, що Лянка переборщила із списком запрошених. Колишня дідусева майстерня ледь вміщала у себе таку кількість людей.

— Дарко, Любо, привіт! — нас помітила колишня однокурсниця Роксоланки, вірменка Даліла. — Як вам така організація? Мені здається, Рокса вирішила вкласти у цей дитячий проект усі свої гроші!

— Не тільки Ляна вважає їх дуже перспективними, — зауважила Дарина.

— З Роксоланою теж носилися під час навчання, як з Гальяно.

— Ти хочеш сказати, що вона мала відкрити своє ательє, як і ти? — здогадалася я.

— У неї для цього було набагато більше, ніж у мене, — фарбована блондинка пихато поводить очима.

— Я вважаю дуже важливим те, що Роксолана проявила себе ще й як меценат, — закінчую свою думку.

— А свою колекцію вона ще покаже. Я вже бачила кілька ескізів, — бреше Дарка.

— Справді? — Даліла неприємно здивована. — А вона нічого не казала…

— Ну, зараз не зовсім відповідна економічна ситуація. І я їй порадила не поспішати, — авторитетно заявили Дарина Миколаївна.

І ми посунули до наступного експоната, залишивши Далілу на самоті з її патологічною заздрістю.

Василь починав відверто нудитися. Треба було терміново знайти Марчея, який хоч ненадовго, але міг зайняти мого чоловіка. Щоправда, Василь його товариства ніколи особливо не прагнув, позаяк Рішард в армії не служив, а будівництвом не цікавився.

— Добривечір! Привіт! Як справи? — направо і наліво вітаюся зі знайомими, шукаючи очима Роксу.

— Мабуть, Лянка у кабінеті. Ще не підготувалася, — кажу Василеві і спрямовую наше тріо у дідусеву підсобку.

Обережно стукаю у двері і зазираю усередину.

— Лян, привіт! Ну, скільки можна? Там уже всі зібралися! Треба розпочинати, — з легкими претензіями кажу я, і ми усі заходимо у кабінет.

В її шкіряному кріслі сидить, як господар, Рішард. Василь на диво жвавішає і