Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Дівчина підбігла до вікна, відсунула шпінгалет і розчинила стулки. Вітерець, увірвавшись до кімнати, надув фіранку парусом. Маріка, не задумуючись, перемахнула через підвіконня, спритно повисла на руках і стрибнула вниз. Ховаючись у заростях жасмину, щоб її не помітили з боку двора, вона обігнула замок і кинулася до парку.

Маріка мчала так, наче за нею гналися вовки. Вітер дув їй в обличчя, даючи відчуття волі. Кілька разів дівчина переходила на крок, аби перепочити, а потім продовжувала біг. Коли доглянута частина парку лишилася позаду, вона перевела дух і замислилася: заради чого вона втекла? Яка нечиста сила спонукала її дратувати мадам Стилет? Тепер удома розлютуються ще дужче. А втім, даремно жалкувати про те, чого не змінити. Повертатися не хотілось, і Маріка рухалася далі в глиб парку.

Чим далі вона відходила від замку, тим менше ставало стежок. Цю частину парку не облагороджували й не прибирали, і вона більше була схожа на ліс. Заглиблена в невеселі думки, Маріка не помітила, як забрела в непролазні хащі. Повалені дерева заступали шлях. Зусібіч дівчину оточував бурелом. Люди старались обходити ці місця стороною. Подейкували, що десь у лісі, в самісінькій хащі, стоїть зачарований замок.

Старожили пам'ятали, що в давні часи покинутий замок належав герцогині, а той, у якому вона жила зараз, — її батькові. Після всіх злигоднів герцогиня хотіла викреслити чаклунське минуле зі своєї пам'яті, тому, знову повернувшись до своїх володінь, поміняла всіх служників і перебралася до замку померлого під той час батька.

Маріка вважала розповіді про покинутий замок вигадкою, тому, побачивши в хащі вищерблений зубчастий мур, не повірила своїм очам.

Біля фортечного муру буйствували зарості бузку. Високі двометрові кущі були щедро всипані ліловими та білими квітками. У повітрі витав ніжний аромат, який хотілося вдихати і ковтати, як цілющий напій. Маріка нагнула гілку і втягнула носом дурманний солодкавий запах, а потім пошукала поглядом квітку із п'ятьма пелюстками.

У дитинстві вона часто ворожила «на п'ятірочку»: хто з'їсть квітку-п'ятилисник, тому щастя буде.

Нарешті вона побачила те, що шукала. На смак квітка була ледь гіркуватою.

Маріка відпустила гілку й тут помітила сховану за бузком залізну хвіртку.

«Оце так-так! Може, це і є моє щастя?» — подумала дівчина і почала продиратися крізь густе гілля. Вона штовхнула хвіртку, іржаві завіси видали огидний скрегіт. Маріка прослизнула через таємний хід, і перед очима постав покинутий замок. Здавалося, примари минулого блукали його порожніми коридорами, а стіни зберігали не одну страшну таємницю.

Дівчина, затамувавши подих, дивилася на легенду, що виникла наяву. Вона чула про чорний замок, але не думала, що він існує насправді.

Сюди давно не ступала людська нога. Між каменями бруківки густо зеленіла трава. Клумби суціль заросли лободою та осотом. Парадні двері були наглухо забиті. В кам'яних вазонах уздовж напівзруйнованих сходів замість квітів буйствував чортополох. Дикий виноград і плющ майже повністю затулили вікна, від чого стіна фасаду здавалася глухою. Над усім височіла обвуглена вежа з годинником. Понівечені стрілки курантів поіржавіли.

Чорний хід виявився замкненим. Маріка видерлася на підвіконня. Крізь мутне скло кімната майже не проглядалась. Дівчина штовхнула віконну стулку в марній надії, що вона відчиниться, але защіпка не піддалася. Тут не бажали бачити гостей. Одначе недаремно кажуть: чого не вільно, те й кортить. Так довго пригнічуваний бунтарський дух Маріки вирвався на волю.

Дівчина щосили вдарила підбором по дерев'яній рамі. Пролунав дзенькіт розбитого скла. Із приміщення війнуло сирістю й затхлістю. Паща віконного отвору ошкірилася зубцями гострих скляних осколків. Збивши їх із віконної рами, щоб не поранитися, Маріка пролізла всередину, стрибнула на підлогу й опинилась у просторій залі.

Певно, колись вона була красивою та врочистою. Тут проходили бали та прийоми, але тепер зала мовби зіщулилася під багатолітнім шаром пилу. На вулиці стояв ясний сонячний день, а в приміщенні панувала напівтемрява. Незважаючи на те, що обабіч тяглися величезні вікна, світло ледве проникало крізь давно немиті шибки. Жвавий сонячний промінь заглянув у розбите вікно й засумував. Із тьмяних підвісок багатої кришталевої люстри гірляндами звисала кошлата від пилу павутина.

Повітря було затхлим, у ньому стояв неприємний запах плісняви, як завжди буває у приміщенні, де давно не живуть. Маріка ступила кілька кроків і була вражена густою, непроникною тишею. Несподівано дівчина злякано зупинилася. Біля протилежної стіни зали ворухнулася тінь. Постоявши якийсь час, Маріка зробила крок уперед і знову боковим зором помітила, як навколо ожили безтілесні примари.

Прикликавши на підмогу всю свою мужність, дівчина пішла просто на примару і розсміялася. Під шаром павутини вона відразу не помітила, що вікна чергуються із тьмяними дзеркалами, в яких її власне відображення мало вигляд примари.

Сміх пролунав дивно й чужорідно в цьому таємничому царстві безгоміння, та звук живого голосу вселив у дівчину спокій і впевненість. Маріка посмілішала. Навіть якщо тут і мешкають примари, то навряд чи вони з'являються серед білого дня, вирішила вона. Звільнившись від страху, дівчина вирушила досліджувати заборонені місця.

У торці зали висіла велика картина у химерній ліпній рамі. Маріка як могла змахнула павутину і побачила портрет молодої Агнеси. За роки, що проминули, герцогиня змінилась, але не тільки тому, що стала старшою. Жорсткий і зарозумілий погляд жінки на портреті говорив про те, що його володарка не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети. Маріка поспішно відвернулася. Дівчина знала герцогиню зовсім іншою. Не дивно, що Агнеса не хотіла згадувати про своє минуле.

Маріка вийшла із зали і не поспішаючи пройшлася по кімнатах. Покинуті предмети ще пам'ятали колишніх мешканців. Здавалося, люди покинули замок раптово.

Особливим багатством