Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— Нащо ви в них стріляли? Ви що, здуріли? — гримнув капітан Ванделаар на Петра.

— Бо вони, щоб мене підвести, озброїлись довбешкою й ножем, — відповів Петр.

Капітан Ванделаар сплюнув.

— Ще добре, що з вас такий стрілець, мосьє де Кюкан, — мовив він з погордою. — Вистрелити з п’яти кроків у двох чоловіків, одного не влучити зовсім, а другого тільки в мізинець — це треба вміти.

Петр не встиг виправдатись, бо капітан ледве договорив, як у нього вже зринула нова думка — така разюча й важлива, що йому аж очі на лоба полізли.

— Хто біля стерна? — зарепетував він і, не чекаючи відповіді, побіг щодуху на корму, до покинутого штурвала. — Стерничий! Де стерничий? Стерничий! — кричав він, біжучи; а коли минав Петрову каюту, її двері відчинились, і вийшов Франта Ажзавтрадома, тягнучи за комір якогось чоловіка, що кволо опирався.

— Ось, маєте, — сказав він і кинув його під ноги капітанові.

То був, як легко здогадатися, сам зниклий стерничий-віденець, але в серйозно пошкодженому стані: розбитий ніс, око вже почало запухати, а спина наче переламана, бо, звівшись на тремтячі ноги, він не міг випростатись, а стояв, нахилившись уперед, наче чогось шукав долі.

Капітан Ванделаар не додивлявся до його стану.

— Як це ви дозволили собі покинути стерно? — визвірився він на віденця.

— Я його, перепрошую, закріпив, — пробелькотів той. — Воно прив’язане.

— Це я бачу! Ще бракувало, щоб ви його не закріпили! Але чому ви його покинули? Яким правом?

— Я побіг на поміч оцьому панові, — пояснив стерничий і показав пальцем на Франту. — На нього напали, я почув колотнечу і побіг йому на поміч.

— Гарна поміч, кендюху ти чортів, — озвався Франта. Тоді вернувся до каюти й за ногу витяг другого матроса. — Цей падлюка напав на мене перший, на сонного, але я встиг ногою вибити йому з руки ніж і вхопити його за горлянку. Тоді надбіг стерничий, і ваше щастя, капітане, що ви почали гукати його, бо я був без тями і не знаю, що міг йому зробити.

— А тепер нам бракує ще одного матроса, — сказав Ванделаар, з люті червоний, як буряк. — І все тому, що мосьє де Кюкан знехтував мій наказ, вийшов з каюти й почав бавитись у моряка, а через свою незграбність, звичайно, впав із реї. Що ж, дякую вам, мосьє де Кюкан.

Насилу стримуючи себе, Петр пояснив, що впав він не через незграбність: хтось надрізав підв’язку реї, на якій він і раніше любив сидіти. І не випадково на Петрового приятеля Франту напали в ту ж мить, коли урвалась рея; хіба капітан не бачить, що тут підготована змова?

— А ви за таких обставин чекали чогось іншого? — спитав капітан. — Я не маю часу з вами сперечатися, мосьє де Кюкан, скажу тільки, що якби ви не були пасажиром, то я б наказав усипати вам за непослух двадцять п’ять канчуків. А тепер гайда обидва до каюти. На цьому судні командую я, і хто мене не слухається, з тим я сквитаюся.

— Вибачте, капітане, — сказав Петр.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — відказав капітан Ванделаар. — Але оцьому матросові, в чиїй смерті ви винні, тим життя не вернете.

Петр крутнувся й пішов до каюти, а Франта за ним.

— Як ти стерпів таке від отого недомірка? — спитав Франта. — Чого ти не дав йому по писку?

— Бо він мав рацію, — відповів Петр, сідаючи в пригвинчене крісло. — Я, звісно, міг би заперечити, що він не наказував, а тільки радив мені не виходити з каюти, але в такому слизькому становищі не варто гратись у слова. І я зовсім йому не дивуюсь і не ображаюся, що він злий на мене, бо я не держав язика за зубами, а відкрив йому, що я — паша Абдулла.

— Еге ж, ти трохи хвалько, — потвердив Франта.

— Головне, — провадив Петр, — що він лишився чесний і не понадився на мільйон цехінів принца Мустафи, хай буде прокляте його ім’я. Тільки ж я не такий, як отець Жозеф, що радіє кожному приниженню, кожній образі й лайці, яку будь-хто кине йому в вічі, бо вірить, що за це йому трохи зменшать посмертну кару в чистилищі. Я не вірю в чистилище й у посмертні кари, а тому образи викликають у мене лють, і коли я не можу дати вільний вихід тій люті, мені хочеться луснути або битись головою об стіну.

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

— «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», — промовив він трохи згодом, — а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше — раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», — сказав тоді Епіктет.

— Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, — сказав Франта; він,