Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Петр, перемагаючи прикре, а для такої значної особи просто нестерпне почуття сорому, відповів, що змінив намір і хоче негайно повернутися до Марселя.

— Цього я сподівався, — відказав капітан. — Але будуть деякі труднощі.

Петр спитав, які ж.

— Я хотів у Стамбулі набрати свіжої води, — пояснив капітан. — Бо нашого запасу до Марселя не вистачить. Отже, доведеться кудись заходити. А ви, наскільки розумію, волієте остерігатись турецьких гаваней.

— Я, здається, став дуже клопітним пасажиром, — сказав Петр.

— Не заперечую, — погодився капітан. — Даремно ви відкрили мені своє турецьке ім’я й чин. Юнга нас підслухав і роздзвонив усім.

— Я ладен покинути ваше судно в першій же християнській гавані, — запевнив Петр.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — відказав капітан. — Лишається тільки сподіватися, що ми допливемо до тієї гавані живі. Ви ще щось хотіли, мосьє Кюкан?

— Так, — підтвердив Петр. — Той чоловік, що його ви найняли як юнгу, мій друг. Я б хотів, щоб ви його відпустили, він воліє найнятись на «Венецію».

— Навряд чи це вийде, — заперечив капітан. — Самі зволите бачити: якорі піднято, ми вже пливемо. Та коли він справді ваш друг, то може стати вам у пригоді. Я без нього обійдусь. А вам раджу не відходити один від одного ні на крок. Коли один спатиме, другий хай чатує. У вас є зброя?

Петр відповів, що має шпагу й два пістолі.

— Я вам принесу ще два й пороху та куль, але аж як смеркне, — пообіцяв капітан. — Гадаю, ви людина досвідчена й зайве пояснювати вам, яке ваше становище.

— Я вважав, що капітан ручиться за своїх людей, — відказав Петр.

— Авжеж, за їхню поведінку й за вашу безпеку я ручуся власним життям, — запевнив Ванделаар. — Не певен тільки, чи за таких обставин моє життя варте понюху тютюну.

Оскільки другий стерничий зразу після відплиття з Родосу помер і був похований по-моряцькому — зашитий у шмат старого вітрила й скинутий у море, — а Беппо, моторний юнга, ще не був повноцінним чоловіком, співвідношення сил у тому разі, якби команда справді знадилась нагородою за Петрову голову, не було несприятливе для Петра: сам він варт був п’ятьох, Франта Ажзавтрадома — трьох, капітан Ванделаар, невеличкий, але дужий — принаймні одного, і проти цих дев’ятьох праведних чоловічих сил стояло чотири з половиною потенційно неправедних: перший стерничий, двоє матросів, кок і недорослий Беппо. Та й капітан поводився так, ніби нічого не сталося, тож як часом декого з екіпажу й обсідали грішні думки про мільйон золотих цехінів, то при погляді на неприступне для жартів капітанове обличчя ці негожі думки вмить розвіювалися.

Погода усталилась, море заспокоїлось, і хоч небо сповивали низькі сірі хмари, ніщо не віщувало раптової нищівної бурі.

Коли «Дульсінея» без найменших перешкод минула останню турецьку заставу — Афродітин острівець Кіферу — і, випливши на простір Іонічного моря, звернула на північний захід, Петрові подумалося, що цього разу він уже переміг, бо половина небезпечної дороги лишилася позаду: він-бо умовився з капітаном, що зійде з Франтою на берег у південноіталійському порту Реджо в Мессінській протоці. Тоді, знуджений сидінням та лежанням у каюті, звідки він на капітанову пораду досі майже не виходив, Петр покинув свого друга Франту, якому ті байдики, навпаки, дуже подобались, і пішов посидіти на своєму улюбленому місці, де зажив стільки щасливих хвилин, коли гадав, що пливе назустріч сяйву султанової приязні й теплу Лейлиних обіймів: на реї передньої щогли. Та тільки-но вибрався нагору і, сівши, задивився в імлу, що сповивала обрій з усіх боків, щось під ним чи поруч нього луснуло. Петр не звернув на те уваги, бо на такому верткому суденці, як «Дульсінея», весь час щось лускає й тріскає; та воно луснуло знов, ще гучніше, і Петр полетів униз з височини п’яти людських зростів.

На щастя, суденце в ту мить, підіймаючись на невисоку, але довгу хвилю, що здулась перед ним, задерло ніс угору, отож погруддя Дульсінеї, яке оздоблювало форштевень і об яке Петр міг би розбитися, саме відхилилося; крім того, Петр умів падати, бо навчився цього від свого приятеля Франти, і, ще летячи, перевернувся так, щоб упасти не на голову чи на спину, а на ноги. Але палуба була похила й слизька, тож він не встояв, а впав долілиць. Звиклий до небезпечних ситуацій, коли головне — не розгубитись, Петр умить здогадався, що коли рея урвалась не випадково, коли це підстроєно, то тепер хтось прибіжить добити його. Аби пересвідчитися, він лежав нерухомо і тільки нишком витяг із-за пояса пістолі. І справді, з камбуза вискочило двоє: кок із ганчіркою на голові та один із двох матросів: неговіркий світлоокий північанин з придуркуватим обличчям. Але в ту мить він не скидався на недотепу, бо його обвітрене обличчя мало несамовитий вираз, і майже так само несамовитий був і кухар, озброєний довбешкою, якою забивав у камбузі рибу. А світлоокий північанин мав у правиці довгого кухонного ножа,

Петр вистрелив у них з обох пістолів зразу, цілячись так, щоб не поранити нападників і тільки обеззброїти. Ліва куля чисто вибила кухареві з руки довбешку, а права розтрощила колодочку ножа в північаниновій жмені, але поранила йому й мізинець.

У ту ж мить позаду ляснув ще один постріл — то стрельнув у повітря капітан Ванделаар.

— Що це тут робиться? — репетував він, надбігаючи на своїх куцих ніжках.

— Нічого несподіваного, — відказав Петр, підхопившись.

Обидва зарізяки, щойно такі роз’юшені, вмить притихли: капітан є капітан.

— Мосьє де Кюкан упав з реї, і ми бігли його підвести, — сказав кухар.