Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дехто зі старших мав змогу подивитися по тарілці гру в регбі, тому іноді розповідали про змагання англійців із Новою Зеландією. Нещодавно я почув від них прізвище Лому і обіцяв собі, що колись його побачу. Досить дізнатися, що десь хтось грає у регбі, немов бог, і відразу стає зрозуміло, що я мушу побачити це чудо. Я мушу поїхати до Англії і подивитися, як вони там ріжуться, або дочекатися, поки Нова Зеландія припреться кудись до Європи. Я не уявляв, у що мені обійдеться така поїздка, але потрохи слухав реп і намагався щось вивчити англійською. А поки що варто десь порядні бутси дістати, а ще — свій м’яч, щоб міг день і ніч його кóпати на власному подвір’ї… Та, зрештою, про що тут балакати — я не маю не тільки грошей, але й зеленого поняття, де це все можна купити. У спорттоварах в Литві точно такого немає. Доведеться когось просити, щоб привезли з Німеччини.
Хоча джентльменів серед нас і небагато, але нам головне — перемогти власними силами, а не завдяки розводу чи допомозі суддів. Іноді траплялися «хитрюги», котрі намагались у той час, поки суддя не бачить, бутсом наступити на голову лежачому, але наші бутси зазвичай гумовими були, тому це не страшно. Дістати справжні бутси, з кістковою підошвою, було справжнісіньким святом, бо тренер такі привозив бозна-звідки лише для найкращих гравців. Тому треба було пахати, і возитися з нашими плакатами бракувало часу, а ще й продавались вони не надто вражаюче, оскільки у наш час для всіх головне — пожерти та якісь шмотки мати.
А справжнім святом було, коли ми дізналися, що команда дорослих скоро вирушить на турнір до Польщі. Тому треба ганяти і ще більш пахати та менше голову мастити тим, що робити. Після поїздки в Україну це був би перший нормальний наш закордон. Латвія не рахується. Тут була можливість не лише подивитися, але й на базарі щось проштовхнути, трошки фінанси поправити. Ще й для батьків добре — зможуть розповісти своїм друзям, що їхній син — крутий регбіст, їздить за бугор.
4На тренуваннях дорослих чоловіків я таки не дотягував до належного рівня, там було кілька таких, яких я ніяк не міг догнати, хоча у школі постійно покращував показники рекорду спринту. Але це все — ще півбіди. Гірше те, що тут не було жодного, кого б я міг своєю масою відштовхнути в аут. Від деяких я просто відскакую, немов гумовий, вони навіть не мусять мене відштовхувати. Мене, як кращого у своїй віковій категорії, взяли в команду дорослих, і тут байдуже, що вік мій не бозна-який, і я ще граю за команду юніорів, де звик пхати всіх як бульдозер. А тут, вдарившись об когось із них, відскакуєш вбік, ніби кулька, тому показник твоєї крутизни добряче падає. Не встиг торкнутися м’яча, як уже лежиш на землі. Але того м’яча ще треба зловити, бо часом гасаєш, гасаєш і здається, що ти у якомусь плащі-невидимці. А коли раптом вдається того м’яча впіймати, то на хвильку тебе опановує така гордість та вдячність тому, хто того м’яча тобі передав, і не встигаєш навіть обміркувати, що будеш тепер з тим м’ячем робити, як уже знов обличчям на землі.
Але через кілька тижнів тренувань я почав звикати до інакших швидкостей та мас. Навчився пропускати трошки уперед, а потім майже ззаду хапати за стегна і опускатися вниз, і поки обидві ноги чувака в тебе у руках, він лежить немов зв’язаний. На початках і цього вистачить, а там згодом все розрулиться, як має бути. Коли я почув, що мене беруть в Польщу, то раптом усвідомив, що я нічим не гірший за інших. А порівняно з однокласниками, то й узагалі… Та що там однокласники, у цілій школі не було такого крутого пацана.
Проблемка була тільки у тому, що нам, кільком пацанам з молодшої групи, останнім сказали, що нас беруть зі собою. Тому часу на збори не було зовсім. А їхати до Польщі й нічого зі собою не везти на гендель… Виглядатимеш немов з іншої планети. Справ із Польщею ми майже не мали, хоча здавалось, що народ туди тягне все. Але коли їдеш уперше і не знаєш, що до чого, то їжі везти туди не будеш, бо невідомо коли потрапиш на той базар. Мати порозпитувала по своїх каналах і тепер щось заливала мені про часникодавки, кавомолки, туби для фарширування ковбас, шнури для сушіння білизни та капці. І як вам усе це? І що би ви брали з цього списку? Схоже, що всі поляки дуже полюбляють фарширувати ковбаси, але не мають для цього туб, їм лише литовці їх привозять, і ці туби потрібні майже кожному другому поляку і не по одній. Я метушився, щось там скуповував, а потім мене пошкодувала мати. Вона відчинила шафу і напакувала повну торбу своєю білизною, піжамами, станиками і ще чимось, що, на її думку, має добре піти у Польщі. Я в це багато не вникав. Щось з її речей було новим, щось було нове на вигляд, але яка різниця.
Зранку, коли ми мали вирушати, я прямую до автобуса, і здається, наче в мене на чолі написано, що їду закордон, і всі навкруги це бачать і заздрять. Мені навіть не по собі з такої власної крутизни, і хотілось би простішим бути, але якщо стоїш біля автівки з величезними торбами, то всім зрозуміло — вмієш жити. Уявіть, якби я сюди пригнав лише з екіпіровкою та канапками? Усі б запитали: ти що, до музею зібрався, з порожніми руками, чи що?
Підходжу до автобуса і, здається, що ніхто уваги на мене не звертатиме. Я ж із
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.