Читати книгу - "Ru"

Жанна, наша фея в трико і рожевих колготках, з квіткою у волоссі. Вона озивалася до нас — своїх дев’яти в’єтнамців з початкової школи Святого Сімейства — музикою, своїми пальцями й плечима. Вона показувала, як заполонити довколишній простір, вивільнивши руки, піднявши підборіддя, дихаючи на повні груди. Довкола нас вона пурхала, наче фея, її очі по черзі пестили кожного з нас. Її шия видовжувалась, утворюючи єдину лінію з плечем, рукою, аж до кінчиків пальців. Її ноги описували великі кола, наче намагалися знести стіни, розворушити повітря. Завдяки Жанні я навчилася вивільняти свій голос зі складок тіла, щоб він дістався до моїх вуст.

Я скористалася своїм голосом, щоб у самому серці Сайгона читати дядечку Два якраз перед його кончиною еротичні уривки з книжки Уельбека «Елементарні частинки». Мені вже не хотілося бути його принцесою, я стала його ангелом, який нагадував йому, як він занурював мої пальці в крем шантійї у віденських кав’ярнях, співаючи «Besame, besame mucho...».

Дядькове тіло, навіть захолонувши, навіть застигнувши, було оточене не лише його дітьми й дружинами — колишньою і новою, братами і сестрами, а й людьми, яких він не знав. Вони приходили тисячами, оплакуючи його смерть. Деякі жінки втратили коханця, дехто — свого спортивного журналіста, хтось — свого колишнього депутата, свого письменника чи художника, свою руку в покері.

Серед усього цього люду був один вочевидь обділений пан. На ньому була сорочка з пожовтілим коміром і чорні зібгані штани, підперезані старим поясом. Він тримався віддалік, у тіні вогненного дерева, всипаного полум’яніючими червоними квітами, поруч із забрудненим китайським велосипедом. Прочекав не одну годину, щоб піти з процесією до кладовища, що на околиці міста в огорожі буддистського храму. Але й там він тримався осторонь, мовчазний, без руху. Одна з моїх тіток підійшла до нього й запитала, чому він усю цю віддаль крутив педалі? Чи знав мого дядька? Той відповів, що ні, не знав, але він живе і щоранку встає саме завдяки його словам. Тепер він утратив свого ідола. На відміну від нього я не втратила ні свого ідола, ні короля, лишень друга, який розповідав мені історії про своїх жінок, про політику, живопис, книги, особливо про фривольності, бо він до смерті залишався молодим. Дядечко зупинив час і до самого кінця розважався і жив з легкістю юних дорослих.

Тож немає, можливо, потреби в тому, щоб мама була королевою, навіть якщо мої нечасті поцілунки в її щоки були не такими величними.

Мама заздрила дядьковій безвідповідальності чи, радше, його здатності бути безвідповідальним. Сама того не бажаючи, відчувала ревнощі і до статусу короля і королев свого молодшого брата й інших сестер. Як і старшого брата, діти її сестер боготворять своїх матерів із різних причин, одну за те, що найвродливіша, другу — за те, що найталановитіша, третю — за те, що найрозумніша... В очах моїх кузенів їхня мама завжди найкраща. На нас усіх, з тітками й кузенами включно, моя мама наводила тільки страх. Замолоду вона втілювала символ влади найвищої інстанції. І завзято нав’язувала молодшим сестрам роль старшої сестри, бо хотіла відокремитися від старшого брата, який поглинав будь-чию присутність довкола себе.

Вона присвоїла собі функції мужчини в домі, міністра освіти, вищої матері, генерального директора клану. Вона все вирішувала, визначала покарання, виправляла порушників, змушувала мовчати незадоволених. Як великий президент Ради дідусь щоденними справами не займався. Бабуся намагалася впоратися з малими дітьми і звичними для неї невиношуванням і викиднями. Дядько Два, на думку моєї матері, втілював егоїзм і егоцентризм водночас. Отож вона призначила себе управителем верховної влади. Пригадую, як одного разу бабуся не наважилася попросити її відімкнути двері ванної кімнати і випустити звідти молодших — брата і сестер, покараних за те, що пішли з дядьком Два без маминого дозволу. Оскільки вона була лише юною дівчиною, то своєю владою наївно розпоряджалася залізною рукою. Її помста за безтурботність старшого брата і за боготворіння його дітьми була погано спланована, адже малі далі бавились у ванній кімнаті, причому без неї. Уся легковажність юності прослизнула їй між пальцями, доки вона в ім’я цнотливості забороняла сестрам танцювати.

Утім, упродовж десяти останніх років мама захопилася танцями. Вона піддалася вмовлянням друзів, що танго, ча-ча-ча, пасадобль замінюють фізичні вправи і позбавлені чуттєвості, спокуси й захмеління. Проте, відтоді, як мама почала щотижня відвідувати танці, я час від часу чую, як вона жалкує, що дні виборчої кампанії не перетікали у вечори, коли її брат, мій батько і десятки інших молодих кандидатів веселилися довкола столу. А ще тепер вона шукає руку мого батька в кіно й чекає його поцілунку в щічку перед фотоапаратами.

У п’ятдесят п’ять років моя мама почала жити, дозволила собі захоплюватися, знову взялася себе створювати.

А от моєму батькові створювати себе знову не треба. Він належить до тих, хто живе лише миттю, без прив’язки до минулого. Він насолоджується кожною миттю свого теперішнього так, немов би вона завжди найліпша і єдина, без порівняння, без вимірювання. Саме тому він завжди був оповитий найбільшим, найліпшим щастям, чи стояв зі шваброю в руках на сходах готелю, чи сидів у лімузині, маючи стратегічну зустріч із міністром.

Від батька я успадкувала відчуття постійного вдоволення. Але де ж він його знайшов? Чи це зумовлено тим, що він був десятою дитиною в сім’ї? Чи довгим очікуванням повернення викраденого батька? До того, як французи пішли з В’єтнаму, до того, як туди прийшли американці, сільська місцевість країни зазнавала терору різних угруповань шпани, які були впроваджені французькою владою, щоб поділити країну. Звичною справою був продаж заможним родинам цвяха в обмін за викуп викраденої особи. Якщо цвях не купували, його вводили в мочку вуха — чи деінде — викраденого. Родина дідуся його цвях викупила. Повернувшися, він послав своїх дітей до кузенів і кузинок у міста, щоб гарантувати їм безпеку та постійний доступ до освіти. Тож батько рано навчився жити далеко від батьків, покидати місця