Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

поділилися, з тим і простилися, так само як із своєю людськістю. Ви залишитеся ницими, замурзаними звірами, якщо тільки не зумієте — ха-ха! — викрасти Вогонь Життя!» А цим він хотів сказати, що ми вічно залишатимемося у пастці, оскільки Вогонь Життя — це казка, до того ж навіть у казці викрасти Вогонь Життя неможливо. Тож я став ведмедем — ведмедем-танцюристом, але без золотих танців! Ведмедем я мандрував світами, аж тут капітан Ааґ спіймав мене для свого цирку, а тоді я знайшов тебе, юний володарю.

Таку історію міг би оповісти Гарун, подумав Лука, довга оповідь з Моря Оповідок. Коли ж він закінчив свою історію, Луку охопило велике розчарування.

— Ви обидва — люди? — запитав він із жалем. — Насправді ви не ведмідь і не собака, а зачаровані принци в подобі собаки й ведмедя? Тоді мені слід вас називати не «Собака» і «Ведмідь», а «Арат-як-його-там» і «Барак»? Оце так, тривожився за тата, а тепер треба помізкувати, як уже вас повернути до реального життя, до справжніх ваших личин? Але ж ви добре знаєте, що мені лишень дванадцять років.

Ведмідь знову став на чотири лапи.

— Гаразд, — сказав він. — Допоки я в личині ведмедя, можеш називати мене «Собакою».

— А допоки я собака, — промовив собака, — можеш називати мене «Ведмедем». Але також правда, що оскільки ми у Світі Чарів, то хотіли б дізнатися, в який спосіб ми можемо зняти з себе ненависні нам чари.

Ніхтотато заплескав у долоні.

— Як гарно! — вигукнув він. — Дізнавайтеся! Мені так подобається, коли хтось дізнається. А тут маємо справу зі справжнісіньким пошуком! Ти також, юначе, береш участь у пошуку, хіба ні? Авжеж береш, — теревенив він далі, так що Лука не спромігся навіть слова вставити. — Ти хочеш врятувати тата, авжеж, хочеш. Ти хочеш, аби я, ненависний тобі Ніхтотато, згас, а твій тато став собою враз. Ти хочеш мене знищити, хіба ні, юначе? Ти хочеш убити мене, але не знаєш як. Річ у тому, що ти не знаєш як. Але ти знаєш назву того, що в Реальному або в Чарівному Світі може здійснити твоє бажання. І навіть якщо ти призабув щось трохи, то твій друг, ведмідь, що розмовляє, тобі вже нагадав.

— Ви хочете сказати Вогонь Життя, — промовив Лука. — Ви це маєте на увазі, так? Вогонь Життя, що горить на вершині Гори Знань.

— Бінґо! В яблучко! Цілком правильно! — кричав Ніхтотато. — Геєна Вогненна, Опік Третього Ступеня, Самозаймання, Вогонь Вогнів. Авжеж! — він буквально пританцьовував від задоволення, злегка чеберяючи ногами й підкидаючи капелюх-панаму. Луці довелося лишень визнати, що саме таке робив Рашид Халіфа, коли був собою дуже задоволений. Дивиною залишалась танцівникова прозорість.

— Це ж бо лишень казка, — слабким голосом промовив Лука.

— Лишень казка? — перепитав Ніхтотато голосом, в якому вчувався справжній жах. Тільки вигадка? Я щось не чую. Авжеж, юний молокососе, більшої дурниці ти не міг бовкнути. Ти сам є маленькою Крапелькою з Океану Оповідок, таким собі коротким Бевканням Шаха-Казна-Що. Ти як ніхто інший, повинен знати, що Людина — це Істота-Казкар, і в її оповідях криється її ідентичність, її розуміння свого джерела життєвої сили. Хіба щури розповідають казки? Хіба морські свинки хочуть щось розповісти? Хіба слони фантазують? Ти добре знаєш, так само як і я, що ні. Лишень людина згорає від книжок.

— Але ж Вогонь Життя… це ж бо казка, не більше, — наполягали разом Собака ведмідь і Ведмідь собака.

Ніхтотато випростався незадоволено.

— Виходить, що у ваших очах я є, — сердився він, — якимсь казковим героєм? Може, я схожий на ельфа? Може, у мене на спині ростуть прозорі крильця? А може, я скидаюся на піксі[2]? Кажу вам, що Вогонь Життя — настільки ж справжній, як і я, і лишень Незгасимий Вогонь зробить усе те, чого ви так бажаєте. Він перетворить ведмедя на Людину, а собаку — на Собаку-Людину, і це також покладе мені край, стане Моїм Кінцем. Луко! Малий вбивце! Твої очі палають від самої думки про це! Як хвилююче! Я серед найманих убивць! Чого ж ми чекаємо? Починаймо вже? Вперед! Цок-цок! Не гаймо часу!

У цю мить Лука відчув, ніби хтось ніжно полоскотав підошви його стоп. Потім над небокраєм зійшло срібне сонце, і на околиці, себто на околиці, яка не була по-справжньому околицею Луки або ж не до кінця справжньою, почало відбуватися щось геть незвичайне. Передусім, чому сонце срібне? І чому все таке яскраве, чому все таке насичене запахами, чому все таке крикливе? Приміром, зацукровані фрукти на ручному візку вуличного торговця, що стояв на розі, мали дуже дивний вигляд і смак. Було дивним навіть те, що Лука зміг побачити ручний візок вуличного торговця, тому що свій візок він завжди ставив на перехресті, і його не було видно з будинку Луки, а тут візок опинився буквально перед його носом зі своїми дивно забарвленими цукатами, над якими дивно дзижчали дивно забарвлені мухи. Лука дивувався. Він не зробив жодного кроку й одразу побачив вуличного торговця, що спав під візком, тож візок, вочевидь, також не зрушував з місця; тоді, виходить, перехрестя перемістилося до нього або ж він перемістився до перехрестя?

Йому треба було все обміркувати. Він пригадав золоте правило свого шкільного учителя, магістра природничих наук пана Холмса, чоловіка з люлькою в роті та зі збільшуваним двовипуклим склом у руці, надто тепло одягненого як на погоду, що стояла надворі. Тож цей пан Холмс любив казати: «Відкидай неможливе, а те, що залишиться, хай би яким воно було