Читати книгу - "Гуляйгора"

Павло часто сідає у шостий вагон. Там — свої, гуляйгірці. Та цього разу минув його, поїзд не п'ятигодинний, яким звичайно їдуть з першої зміни, цей на роз'їзді не зупиняється, везе аж до станції Жихор. Його це не влаштовує. Сьогодні зустрічатися не хоче з хутірськими. Заведуть розмови, не відчепишся.

Пройшов у четвертий, ближче до паровоза. Тісно, Сісти ніде. Ті, кому їхати далеко, лежать на верхніх полицях, виставивши у прохід ноги. Інші «забивають козла». Приглушений гомін пливе по вагону з кінця в кінець, хоч ніхто ніби й не розмовляє. За вікнами сірий, залюднений перон. Виспівують тоненькі дитячі голоси: «Іриски, іриски», «Цигарки «Аначка» — п'ятак штука, рубель пачка», «Кому лимонаду, кому лимонаду?» Чим тільки не торгують пристанційні комерсанти! Навіть звичайною водою. Носять її в чайниках маленькі заробітчани. «Пийте, дядю. Пийте, тіточко. Бід пуза пийте. Дасте скільки не жалко». Худенькі, брудні рученята, уважні, помірковані, як у дорослих, очі. Чиї вони, хто їх посилає? Кожного разу, як побачить цих дітей, згадує Павло своє дитинство. Але мати ніколи не дозволяла йому чи Надійці отак по-жебрацькому заробляти свій шматок хліба. Інше діло — щавель збирати на продаж чи деревне вугілля носити з давнього монастирського пожарища, воно годиться і для праски, і для самовара. Ну, ще можна рибу ловити. На базарі риба в ціні. Мати у них горда. Голодна сидітиме з дітьми, а не признається, не позичить у чужих. Одного разу виручив брат її рідний, Володимир Миколайович, що теж, як і Денис Лісовий, на залізниці працював. Пуд солі з роботи приніс, а за сіль у ті важкі роки що хочеш можна було виміняти. Павлова мати і в рідного не захотіла брати сіль задарма, віддала йому теплу вовняну ковдру, яка одна тільки в них і була. Зовсім сива голова в матері, лице зморшками взялося, тільки такою і знав її. Шкода, не було раніше де фотографуватися, а тепер ні для чого — пізно.

Поїзд рушає без гудка, забув машиніст, чи що. Вже потім нехотя кувікнув, як порося недорізане. Вихриться услід потривожена пилючка, гавкає верескливо чорне цуценя, біжить по перону, ніби хоче вкусити крикливу «кукушку». Стрілочники піднімають сигнальні прапорці в чохлах, чомусь обидва зразу. Рейки то збігаються, то розбігаються, схрещуються. Поїзд переходить з колії на колію, бере лівіше, вигинається дугою, видно навіть з вікна хвіст, минає «кладовище» паровозів, вони немов повгрузали в землю і зчепилися один з одним, як жуки, котиться мимо платформ з деревом, піском, вугіллям, мимо пакгаузів, стугонить, весело озивається до будиночків Верещаківки. Тут зупиняється на коротку мить і, свиснувши для порядку, рушає далі.

Якщо сядеш у передні вагони, вони зупиняться проти молодого сосняка. Тоді ітимеш навпростець до самої річки, можливо, ітимеш без компанії, роз'їзд не користується доброю славою, всяке з людьми в сосняку траплялося, не хочеться й згадувати. Іти не дуже приємно, бо пісок сипучий, у ньому ледве тягнеш ноги. Ніби й м'яко, а втомлюєшся, як на сапанні буряків. Зате на лузі земля глеювата і добре втоптана, іти легко. Од річки повіває холодком, пахучою осокою. Влітку тут завжди мокне малеча. Павло — свій на річці, знає кожну яму, кожен брід. Озера Кругле і Пушкарське, там після війни громадянської, кажуть, гармату витягли з намулу. В лататті ховається озеро Циганочка, де лини водяться.

Дорога неблизька. Є час подумати. I як наважитися сказати батькам, що міняє рідну хату на гуртожиток? «Усі ж їздять додому, синку», — дорікатиме А сестра округлить очі й дивитиметься на нього співчутливо, але без жалю: «Така у вас доля, хлопці. Не сидіть на якорі, відкривайте світи! А де харчуватися будеш? Це ж стільки грошей треба на столовку». А батько в думці благословить. Він замолоду теж дома не сидів, рано подався на заробітки. Про Таврію згадує, про Сиваш. Там із дідом сіль копав. За літо робився чорний, як кримський татарин, губи до крові, бувало, потріскаються. Сонце з ранку до ночі висить над копачами, і ніде від нього не сховаєшся.

Павлові й зараз солоно зробилося в роті, як згадав про юнацькі батькові мандри. У тих місцях колись і Горький бурлакував. Аж під пахвами засвербіло. І кортить стрибнути у воду. Невеличка їхня річка, зате бистра чиста. Риба скидається під вербами. Шкода — позаминулого року звалила одну гроза, річку загатило. Самі собою тоді вірші склались:

«Скупатись?»— Павло недовго, бувало, думає. Мить— і вода зійшлася над головою…

Вечірній присмерк, наче туман, напливав від Кострубівського лісу. Останні полиски сонця згасають на монастирських хрестах. Яром угору бреде худоба, на всі голоси попереджаючи хазяйок, щоб відчиняли ворота.

Біля лугової кринички Павло побачив якось Миколу Лісового. Не одного. Сидить з Надією, малює щось патичком на землі. «Грають у хрещика», — подумав.

— А-а, робочий клас! — Микола підвівся, простяг руку, ніби нічого між ними й не було. — Ти у нас кепку забув. — І підморгнув, показуючи на Надію, при ній, мовляв, ніяких зайвих розмов.

Утрьох поверталися в село. Микола тримався ближче до Павла.

— У мене рука розпухла, добре, що хоч ліва, — поскаржився. — Ми ж разом бухнулися з ганку. А в тебе ніде не болить?

— Обійшлося. А я дурень — знав же, що не треба заходити у вашу хату. Батько твій завжди погано до мене ставився. А це вже зірвався зовсім. Що ж, і за те спасибі!

Микола втупив