Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Міста та фортеці вони не будували, але на противагу цьому вони вміли знаходити такі місця в ущелинах та на болоті, де ніяка людська сила не могла їх дістати. Там вони збирали стільки харчів, що жодна армія не могла їх зморити протягом усього літа. Потім приходила зима і звільняла їх з облоги.

Наскільки вони були безстрашні, доводить саме той випадок, коли я потрапив до них.

Трансільванський князь ввірвався в Польщу з двадцятитисячним військом. Їх зустрів татарський хан з вісімдесятитисячним військом і забрав усіх в полон. Гайдамаки, в кількості чотирьохсот осіб, напали на татар. Ті, що рухались попереду, були найбільше навалені здобиччю. У лісі їх чекала засідка. Наче мишей, потрощили гайдамаки дві тисячі татар.

Коли я відкрив очі, то побачив перед собою посічений ліс, дерева повалені одне на одне, наче збиті градом коноплі. Гайдамаки виринали з-поміж дерев, забираючи дорогоцінності з мертвих, а подекуди тягнучи за собою полонених, в яких ще залишились ознаки життя. Правда, татар не щадили.

Я лежав на купі соснового гілля, коло потічка з холодною водою.

Переді мною стояв високий хлопець, страшний, наче чортисько. Солтис, у порівнянні з ним, був лицарем святим Мартіном, котрого завжди зображали красунчиком. Руда борода, руді брови, руде обличчя і розсічений ніс — знак того, що колись мав щастя познайомитись з російським правосуддям. Окрім цього, м'язи в нього були, як у святого Христофора. Позаду стояло ще багато схожих на нього осіб, але жодного такого ж страшного.

— Ну, хлопче! — опершись ліктем на довгий палаш, він заревів на мене, наче бик, коли помітив, що я відкрив очі. — Ти ще живий? Можеш встати на коліно? Зможеш підняти праву руку? Ну, то лишайся на коліні і з піднятою рукою; тепер клянись, що станеш гайдамакою — інакше кинемо тебе до мертвих.

Я тоді вже дещо чув про гайдамак, однак пізнати всю їхню сутність зміг тільки пізніше. В ту хвилину мені було байдуже, куди мене вербують, аби тільки не вбили, тож я став одним із них.

— Ти хто? — допитувався рудий. — Сільська голота чи благородний муж?

Мені навіть не довелось брехати, що я був бідним, як церковна миша.

— Ну, це мені подобається. Вельможам серед нас не місце. Зараз пройдеш випробування.

Після цього він свиснув. На цей знак двоє похмурих хлопців притягли з печери дівчину небаченої краси.

Обличчя її світилося добротою; блакитні очі, пухкенькі вуста — вона наче й зараз переді мною. Її довге волосся, золотистого кольору, сягало до щиколоток, а сама вона була струнка і висока.

— Ну що, новобранцю, ось твоє випробування, — сказав рудий. — Цій дівці треба палашем зрубати голову. Це одна дворянка, котру ми сьогодні викрали. Її батькам ми повідомили, що відправимо їм голову доньки, якщо до ранку не отримаємо викуп. Ранок пройшов, викуп не отримали. А ми своє слово тримаємо. Рубай!

З цими словами він поклав мені палаша до рук. Дівчина покірно опустилась переді мною на коліна, та розділивши волосся двома руками, оголила білосніжну шию, аби я по ній вдарив.

Я ж кинув палаша рудому в ноги і сказав:

— Холера би тебе морила, рудий чорте! Я не збираюсь рубати голову цьому дитяті, навіть якщо з'їси мене.

— Ага! — заревів на мене рудий. — Ось і зізнався, хто ти є. Селюк відтяв би дівці голову скоріше, ніж підставив би власну. А ти благородний муж, котрий краще пожертвує собою, ніж зрубає голову дівчині. Ну, а тепер ставай на коліна, зараз ця дівчина відрубає голову тобі. Це моя донька.

З цими словами передав він палаша дівчині, котра, піднявшись з колін, легко взяла його однією рукою та відкинула довге волосся на спину.

В мене ж є добра звичка не лякатись навіть у найважчих ситуаціях.

Коли це прекрасне дитя зі сталевими нервами підняло палаш обома руками, її очі заблищали, ніздрі роздулись, червоні вуста оголили два ряди зубів, неначе вона збиралась укусити. Довге волосся колихав вітер навколо її голови. Притупнувши ногою вона закричала: «На коліна, молися!» — людину зі слабким серцем душа б покинула на місці.

Я ж натомість розреготався і, сміючись, сказав:

— Не стану я на коліна і молитись не стану, але й голову не дам. Я така людина, яка стане вам у пригоді. Натомість, ватаже, прошу руки твоєї доньки. Як за рік не заслужу її, то зробиш зі мною, що захочеш.

Обличчя гайдамака-ватажка стало схожим на пащу вовка, що дивиться на вівцю.

— Хлопче, ти хоч розумієш, чого просиш? — заревів він таким голосом, наче з самого пекла. — У моєї доньки є звичка, що той, хто насмілиться просити її руки, а потім не може виконати те, що спаде їй на думку, помирає в страшних муках під тортурами. Якщо вона проштрикне твоє тіло голками їжака, то будуть тільки квіточки.

— Хай тебе цим голова не болить, вожаку! — відрізав я. Він простягнув мені руку.

Я знав, що він стисне мою руку так, що з-під нігтів бризне кров, але