Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Зростала фірма, і місто теж. Чикаго більшало, вищало, багатшало; але водночас ставало бруднішим, темнішим і небезпечнішим. Міазми диму, насиченого сажею, чорнили вулиці, а інколи знижували видимість до одного кварталу, особливо в зимову пору, коли горіли всі вугільні печі. Нескінченний потік потягів, трамваїв, екіпажів — дво- і чотириколісні, усілякі ландо, фаетони, катафалки, всі їхні колеса, обкуті залізом, як молотки, торохкотіли по вулицях, — і той гуркіт не вщухав до півночі, тож улітку спати з відчиненим вікном було неможливо. У бідних районах купи сміття лежали в провулках чи перевалювалися через край величезних баків, де бенкетували щури й сині мухи. Мільярди мух. Дохлих собак, котів і коней лишали там, де вони впали. У січні вони замерзали в прикрих позах, у серпні — роздувалися й гнили. Багато таких трупів урешті викидали в річку Чикаго, головну комерційну артерію міста. Під час злив вона брудним віялом вливалася у води озера Мічиган, до веж, які позначали труби водоприймача питної води для міста. У дощі всі ті вулиці, які не мали покриття зі щебеню, спливали смердючою грязюкою — сумішшю кінського калу, мокрої землі й сміття, що збиралася між гранітних будівель, неначе гній у рані. Чикаго вражав і жахав приїжджих. Французький редактор Октав Юзанн назвав його «гордієве місто — таке величезне, настільки диявольське». Пауль Ліндау, німецький письменник і видавець, сказав про Чикаго: «Гігантський кінематограф справжнього жахіття, але дивовижно діловий».

Бьорнем любив Чикаго за ті можливості, що воно йому дало, але до самого міста ставився з дедалі більшим острахом. У 1886 році в них із Марґарет уже було п’ятеро дітей: дві дочки та троє синів; найменший із дітей — Деніел — народився у лютому того року. І в 1886 році Бьорнем купив старий фермерський будиночок біля озера в тихому сільці Іванстон, яке дехто прозивав приміськими Афінами. У будинку було шістнадцять кімнат на двох поверхах, навколо росли «чудові старі дерева», і прямокутна ділянка землі при будинку сягала озера. Бьорнем купив цей дім, попри те, що дружина й тесть спершу були проти цього, та й власній матері повідомив про купівлю вже тільки постфактум. Пізніше архітектор написав їй на свій захист: «Я купив цей будинок, бо більше не міг витримати того, що мої діти гуляють вулицями Чикаго…»

Успіх прийшов до Бьорнема з Рутом легко, але на їхню долю випадали й випробування. У 1885 році сталася пожежа і згорів «Ґренніс-блок», їхній флагман. На той час у кабінеті був один із партнерів, і він втік униз палаючими сходами. Тоді контору було перенесено на верхівку «Рукері». Через три роки готель, який вони будували в Канзасі, завалився під час робіт — кілька працівників постраждало, один загинув. Для Бьорнема це був тяжкий удар. Місто замовило коронерське[20] розслідування, яке зосередилося на тому, як будинок було спроектовано. Уперше за весь час своєї роботи Бьорнемові загрожувало серйозне звинувачення. Він писав дружині: «Не треба хвилюватися через цю історію, хоч там що пишуть у газетах. Без сумніву, буде осуд і буде чимало неприємностей, але врешті все залишиться позаду. Ми поставимося до всіх негараздів настільки просто, чесно й мужньо, наскільки на це здатні».

Ця пригода залишила в його душі глибокий слід — особливо те, що його компетентність мали оцінювати якісь бюрократи, на яких він не міг жодним чином вплинути. «Той коронер, — писав він Марґарет через кілька днів після обвалу, — противний дрібний лікар, продажний політикан, геть безмозкий, надокучив мені страшенно». Бьорнему було сумно, самотньо й хотілося додому. «Як же мені хочеться зараз бути там, де навколо мене спокій, біля тебе».

Десь у той час стався і третій удар, але інакшого ґатунку. Хоча Чикаго швидко набував слави промислового й комерційного генератора енергії, його еліта гостро відчувала зневагу ньюйоркців, підставою для якої був брак культурного капіталу. Щоб зарадити цій проблемі, видатний мешканець міста Фердинанд В. Пек запропонував збудувати глядацьку залу — таку велику й акустично досконалу, щоб змусити замовкнути всіх східних критиків й отримувати великий прибуток. Пек мріяв про будівлю, де крім величезного театру також буде готель, бенкетна зала й конторські приміщення. Численні архітектори, які вечеряли в ресторані Кінслі — чиказькому аналогу нью-йоркського закладу Дельмоніко, — погодилися, що то має бути унікальна, історична споруда для міста і що, швидше за все, вона до снаги Бьорнему з Рутом. Бьорнем був такої самої думки.

Пек зупинив свій вибір на чиказькому архітекторі Данкмарі Адлері. Пек розумів: якщо підведе акустика, то будівля не вдасться незалежно від її краси та розмірів. Тільки Адлер встиг раніше продемонструвати добре розуміння принципів акустичного проектування. «Бьорнем був незадоволений, — писав Луїс Саллівен, тепер уже партнер Адлера. — Та й Джон Рут був не в захваті». Побачивши перші креслення «Аудиторіум-білдінґу», Рут сказав: складається враження, що Саллівен «зібрався наляпати прикрас на черговий фасад».

Між двома фірмами стосунки були напружені від самого початку, хоча хто міг знати, що через не один рік по тому ворожнеча виллється у в’їдливі зауваження Саллівена щодо найкращих досягнень Бьорнема, причому тоді, коли Саллівенова кар’єра вже розчинятиметься в тумані алкоголю й розчарувань. Адже зараз напруга ще легка, на рівні нечутної вібрації перевантаженої сталі. Це протистояння було породжене різницею в поглядах на природу й мету архітектури. Саллівен вважав себе передусім митцем, ідеалістом. В автобіографії, написаній у третій особі, він схарактеризував себе так: «Чоловік із чистим серцем, відданим мистецтву, питанням філософії, релігії, принадам прекрасної природи, пошуку істини для людини в глибокій вірі та добрій силі». Бьорнема він називав «колосальним торгашем», зосередженим на створенні найбільших, найвищих, найдорожчих споруд. «Він був незграбний, мов слон, нетактовний балакун».

Будівельники почали зводити «Аудиторіум» 1 червня 1887 року. Результатом робіт стала