Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

Хвіртка зачинилась за останнім колядником, а на обійсті залишились дві темні тіні на снігу. Вони посунулися назад за господарем до хати.

То був Стефко Юродивий, що виконував останніми роками головний тягар — носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такі є в кожному селі, у котрих з дитинства не всі вдома, і не так у хаті, як у голові.

— Питав, де ваша хата. Я його привів. Заробив доляр, — прогугнявив Юродивий, а відтак затягнув коломийку, останнім часом популярну в народі:

Господар тим часом розглядав гостя. Чужак. Хоча на Різдво з’їжджається родина зі всіх світів.

— Христос раждається! — привітався до пришельця, котрий неначе прикипів до Василевих образів. — Чи він не розуміє по-нашому?

Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’яті:

— Відповідай, матолку. А може, він не віруючий? У нас у селі таких нема.

Гість стрепенувся і враз витяг з-під поли своєї чудернацької шуби тонку, як стебло, кінцівку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю:

— Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Українська мова. Я дивитись ікони. Я знати історія. Моя родіна — Флоренція. А не знати автор. Ікона — геніально. Перфекто. Бравісімо. Школа Рафаель. Колекція Ватікано?

Виглядало так, що цей земляк Мікеланджело вірив у те, що говорив. Від цього Василь уже й не знав, хто тут — юродивий. Виглядало так, що він таки справді не тутешній. А може, й справді — італієць?

— Я маестро, — не вгавав незнайомець. — Моя робота — Лувр. Моє ім’я отут. Візит карт. Інглиш, Ескізі. — Він витяг візитну картку і похапцем протягнув господареві.

Василь уважно вчитувався у наведені титули дійсного члена Римської академії мистецтв, яким був цей пан на ім’я Бранделлі.

— Що то є сон у Різдвяну ніч? — Бентегу від гостя перейняв і господар.

Але флорентієць ходив по хаті, як по музею, крутячи головою на всі боки, ковзаючи проникливим поглядом по усіх стінах, з яких на нього споглядали Ісус та Марія, а також цілий сонм апостолів, євангелістів і великомучеників. Йому справді здавалося, що у цій прикарпатській глухомані, забутій Богом і людьми, він втрапив у райські світлиці Ватиканського музею із його предвічними, як коляда за вікном, шедеврами світового мистецтва. Метушливий італієць у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, — то було б останнє заняття, яке він влаштовував би у селянській українській хатині. Він справді переживав шок захоплення, причому цілком професійного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепінні, схожому своєю первозданною вбогістю й одухотвореністю на Віфлеємські ясла.

— Я мало знати. Я не знати автор, — бідкався речитативом, як дяк із наруччям Псалтиря. — Ху із автор, містер Васіліус?

Василь не знав, що казати, хоча він ніколи не казав неправди, коли вона не була рятівною. Та й який сенс йому кривити душею перед цією цілком відкритою і захопленою душею італійського художника:

— Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дітьми. І з Богом.

Оторопілий гість переводив погляд з картин на господаря і знову на ікони. І було видно, що він не знає, чому більше дивуватися — цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свідомість флорентійського художника, чи з’явленого, як не від світу цього, українського самородка, рукотворні святощі якого спонукали здригнутися людське і професійне єство приблудного земляка Мікеланджело.

У цій дивній і спотвореній моральними покручами країні він раптом побачив світло на потьмянілих стінах вбогої селянської оселі. Щойно він був вражений фараон­ською розкішшю місцевого туполобого гобсека, що рвався у загробне увіковічення, а тут перед ним постала істинна нетлінність, бо арс лонга — віта бревіс — мистецтво вічне, а життя коротке, і він бачив довкруж себе звисаючі у предвічних біблійних образах естетичні живописання вічності, до якої вивищується усе те рукотворне, до чого дотикається пензель чи думка божественного людського таланту.

В оціпенінні раптовому італієць стояв як вкопаний. А відтак, приходячи до тями, згадав, чого прийшов у цю хату:

— О, синьйор Петрушка. Моя українська. Марічка вчити. Марічка, граціє. Мій бамбіно. Граціє. Вери найс. Я чуть-чуть.

Тепер уже здригалася свідомість господаря, якою завирували враз ошалілі емоції при імені цьому найдорожчому. Як то важко людині миритися із дійсністю, яку не в змозі відвернути, хоча для душі, а не для тіла, вона видається викривленою. Ну як він має розтлумачити своїй єдиній судительці Совісті, що так мусить бути, що на то нема ради. А вона, Совість людська, коли нею нагороджена людина, не хоче слухати, не хоче знати. Вона мордує, вона терзає, бо вона змайстрована так Всевишнім, що нема в ній рецептора сприйняття того, коли люди, які безмежно люблять один одного, мають жити один без одного. На відстані, як на розведеному мості добровільної покути.

— Так ви знаєте Марічку, пане? Ви італієць, якщо звертаєтесь — синьйор. То, Стефку, по-нашому